|
"У ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІМ НА ЗЕМНОМУ ПРУЗІ РОЗІП'ЯТО МІЛЬЙОНИ БЕЗ ВИНИ"
Борис Олійник Давні легенди і літописи доносять до нас важкі періоди в житті людства - мор, страшні хвороби, з якими не вміли боротись, і через які це помирала велика кількість населення. У древні часи цілі поселення патріотично гинули без води та Їжі в облозі ошалілих ворогів,аби не потрапити в полон /Казань, Дубно/. На початку XII ст. на території нинішньої України /і в наших місцях/ сніг лежав до червня. Загинуло багато худоби і людей.
Але, наголошую, все це були явища, проти яких людина безсила. А штучний геноцид-голодомор 1932-1933 років - це надзвичайне явище в історії людської цивілізації. Це була запланована акція комуно-більшовицькоЇ влади на чолі з кривавим Сосо Джугашвілі /Сталіним/ проти українського селянства. Жорстока насильницька колективізація і немилосердна реквізиція призвели до нечуваного голодомору. Кількість жертв цього терору-геноциду радянської влади проти українського народу сягає, за різними даними, від 7 до 10 мільйонів чоловік. Сталінський тоталітарний режим, виморюючи селянство, знищив генофонд нашого народу. Безхлібні роки забрали за вічну межу майбутніх учених, письменників, священиків, військовиків, інженерів, лікарів, учителів, космонавтів, кваліфікованих робітників...
Не оминуло це лихо і село Пологи Охтирського району. До початку колективізації населення села складало 2141 людину. Тут нараховувалось 425 господарств. У 1930-1931 роках 67 із них було розорено, а 335 господарів "розкуркулили" і вислали у північні райони більшовицької імперії. У 1932-1933 роках 455 пологівців померло від голоду /серед них 262 дітей/. Внаслідок політики колективізації і продрозкладки знищено понад третину населення Поліг - усього за чотири роки. Свідок тих жахливих років, уродженка і мешканка Поліг - Поліна Андріївна Касьяненко. Миловидна і інтелігентна, колишня вчителька історії, ветеран Великої Вітчизняної війни, розповідає таке: "Перед початком голодомору у 1930-1932 роках було дуже модним збирати сходки селян. Сільрадівський черговий їздить по селу верхи на коні і скликає всіх на сходку в сільраду. У ті часи всі селяни були насторожені й схвильовані. Сусіди потайки збиралися і думали про майбутнє - таке неясне і незрозуміле. На сходку завжди приїжджав з райкому партії уповноважений, обов'язково міліціонер - у довгій шинелі, на голові гостроверха з великою червоною зіркою будьонівка, збоку - вогнепальна зброя. Сходку відкривав голова сільради, а уповноважений розповідав про нові постанови партії і уряду та про щасливе майбутнє для бідняків. На одній а таких сходок /здається, весною 1932 року/ було вибрано із селян КНС /комітет незаможних селян/. На комітетників лягла відповідальність по заготівлі зерна для держави. Починаючи з вересня, каенесівці стали викачувати зерно із СОЗів, колгоспів і селян. Забирали все, що було в господарстві: різне зерно, соняшникове, гарбузове, конопляне, лляне насіння, квасолю, цукрові і кормові буряки, картоплю... Розвалювали печі, лежанки, щоб там знайти що-небудь. Комсомольці-комітетчики ходили по двору, хлівах, клунях з довгими ріжняками /держак дерев'яний із залізним наконечником/ і довбали землю навколо оселі, скирти соломи, дрова, щоб виявити яму з чим-небудь прихованим. То були страшні часи. Хто закривався і не пускав до хати "червоних буксирників", виламували двері, бо так наказував уповноважений з району. Забирали весь посівний матеріал. А хто з керівників не здавав, потрапляв до буцегарні, де без суду й слідства могли й розстріляти. До нового 1933-го року в селі все було забрано і вивезено. Люди почали слабнути, сім’ї розвалювались, діти блукали нікому не потрібні, матері були охлялі і не готували ніякої їжі /та й не було з чого/. Декотрі з жінок брали малих дітей на руки і несли в Охтирку і, мов божевільні, залишали їх на вулицях, біля райкому партії або на базарі, плекаючи надію, що їх підберуть. Я чітко пам’ятаю, як ми збирали багато трави яглиці, з якої варили густу юшку, їли також і жом. Коли вдавалось купити одвійків з проса, то це було добре. Травень-червень-липень особливо були тяжкими: люди стали опухати. Іде по вулиці хлопчик або дівчинка, а ноги і руки налиті водою, живіт великий, обличчя розпухло, а очі білі-білі і дивляться невідомо куди. Деякі люди були дуже худющими, а все тіло вкривалося виразками. Почалося людоїдство /канібалізм по-науковому/. В нашому селі були такі випадки. Літо 1933-го було дощовим і грозовим. Сильні громи рокотали в небі, а сліпучі блискавки оперізували весь простір. Люди вмирали в оселях, на базарах, а то й просто на вулиці. Ховали без ніяких почестей. На цвинтар везли на возиках, прикритих якою-небудь рядниною, або просто волокли. Ніяких домовин не було. Клали в одну яму по декілька чоловік. Час ішов. На полях і городах вже все росло. У липні люди почали копати картоплю, виминали зерно з колосків і варили юшку. У садках дозрівали ягоди, яблука, груші. Поступово люди потроху воскресали, набиралися сил. Але у багатьох стали розвиватись кишкові хвороби і тому смертність продовжувалась ще років зо 2-3.Село Пологи ще якось благополучніше перенесло період голодомору, а були села, де вимирали цілі вулиці, як, приміром, у сусідній Литовці.” Ще однією неймовірною прикметою голодомору в Україні було те, що інформація про нього приховувалась злочинною тоталітарною комуністичною диктатурою і від власного народу, і від світової громадськості. Наприкінці 80-х років минулого століття комісія Конгресу США із дослідження голоду в Україні, яку очолював виконавчий директор, професор Джеймс Мене, дійшла висновку, що голодомор 1932-1933 років був штучно створений Сталіним та його соратниками - Молотовим, Постишевим, Кагановичем, і що, передусім, радянська влада винна в геноциді проти нашої нації. У самій Україні лише із здобуттям незалежності з’явилася змога оприлюднити страхітливі злочини влади в 30-ті роки, всебічно дослідити їхні причини Й наслідки. Усі ці роки створюються документи пам’яті про ті події.
Як один із співавторів історико-документально-літературної книги "Голодомор на Сумщині 1932-1933", що вийшла у Сумах 1993 року, збираючи матеріали і свідчення людей до неї, я цікавився також подальшою долею тих бездумних місцевих прислужників - "активістів", на чиїй совісті життя багатьох виморених голодом. Населення навічно затаврувало їх ганьбою і презирством. Свій земний шлях усі вони закінчили якось дивно і передчасно: померли від невиліковних хвороб, загинули трагічно... У багатьох були повсякчас негаразди у роду. Все-таки Бог є! А Божа кара - найсправедливіша і найжорстокіша. Схилімо голови перед пам’яттю про невинно убіенних сталінським голодом... МИХАЙЛО ПОПІЛЬНЮХ,
член Національної Спілки
журналістів України,
краєзнавець
 |
