І вона відповідає, що те­риторія Слобідської України як до, так і після заселення її «черкасами»(так назива­ли росіяни переселенців з-за Дніпра) була державною те­риторією Росії. Право Росій­ської держави на неї було правом історичним, усвідом­леним російським народом і визнаним українцями. В часи лихоліття сюди переселили­ся кількома потоками україн­ці з Правобережжя. Так, за 1645-1647 роки, наприклад, на майбутню Слобожанщину переселилося 1247 родин, розмістились уздовж, річок Охтирки, Харкова та Дінця. Історія розповідає, що пере­селенці, котрі рухались ціли­ми громадами, ще в дорозі об'єднувалися в полки на випадок небезпеки. На чолі кожного полку стояв полков­ник, що мав свою сотенну старшину.

Ось так у 1652 році на річ­ках Тиха Сосна і Острогожка поселилася велика група ук­раїнців з-за Дніпра на чолі з полковником Іваном Дзиком (в історії закарбувався він як Дзиковський). До речі, до переселення Дзиковський полковником не був. На зга­даних річках було засновано містечко Рибне Пізніше за ним утвердилася назва Острогожськ.

Таким же чином протягом шести років склався і Сумсь­кий полк. У 1652 році кілька сот сімей переселенців (тут була і козацька старшина, і духовенство) на чолі з ота­маном Герасимом Кондратьєвим, оселились на берегах Псла, і уже в 1658 році з доз­волу російською царя коза­цька старшина обрала Кондратьєва своїм полковником.

Першим охтирським пол­ковником був Іван Гладкий. Сам полк складався також протягом кількох років (1651-1658). До нього ввійшли міс­течка Мурафа, Богодухів. Колонтаїв, Красний Кут, Рублівка, Котельва, яка до де­якого часу мала свого пол­ковника, Коломак та ряд дрібніших поселень.

Спочатку в Охтирку прибу­ло 456 родин з Правобере­жжя. Вони привели з собою 605 коней. 625 волів, 487 корів, 1493 вівці, 1035 сви­ней. Але ця худоба розподі­лялася нерівномірно: зовс­ім не мали коней та волів 45 родин, 6 родин мали по 1-3 корови. 128 родин — лише по одному коню. Основна ж частина худоби належала 50 сім'ям.

«Звідки прийшли нові пе­реселенці до Охтирки? — за­питую я у Історії.— Чому вони полишили свої рідні місця?».

Історія пропонує мені чоло­битну, писану переселенця­ми вольновському воєводі:

«Пришли мьі в прошлом во 1654 году из дальних городов из-за Днепра .. от разоренья, от безбожних ляхов и от татар... и пришли в вольновский уезд для городского строения».

Далі в чолобитній йдеть­ся про те, що Бєлгородський воєвода Ромоданівський на­казав «за рекою Ворсклой на татарской сакле на реке Ахтырка. да на речке Гусенице, да на речке Мошнах, да на речке Хухре от Вольного в 20 верстах устроить нас домишками своими человек се­мисот и больши».

Більшість переселенців прийшла в Охтирку з Волині. Були й з інших місць. Так Троїцький Монастир на горі Охтир збудували у 1654 році 40 ченців на чолі з Ігуменем Іоанікієм, що пройшли довгий і важкий шлях з Лебединського монастиря на Поділлі.

Дбаючи про зміцнення міс­та, новосели почали відра­зу будівництво фортеці. 12 квітня 1654 року олешнянський воєвода писав у Моск­ву, що «черкасьі сделали в нашем заповедном лесу, на речке Ахт ы рке новьій ост­рог Ахтырский» і що «тот но­вий Ахтырский город и башни со всякими крепостями и то приказну избу и потребном коло города ров, надолбы с служивими людьми и ахтырскими черкасами совсем сделали».

«Чи ж багато, — запитую я у Історії — проживало в Ох­тирці населення?».

Історія знайомить мене з повідомленням охтирського воєводи Трохима Хрущова, яке посилав він в Москву у Розрядний приказ 1654 року:

«Приехал я, - холоп твой, в новьій Ахтырский город ахтырских черкас самих и детей их и братьев и племянников и зятьев и соседей и подсуседков переписал по спискам». Це був перший пе­репис охтирчан-переселенців А в 1657 році була складена поіменна відомість усіх охтирчан. Їх було 1578 чо­ловік. Цікаво, що українські прізвища писалися воєвода­ми в російській транскрипції Тож Давиденко наприклад міг стати Давидовим, Пет­ренко — Петровим і т. п.

Охтирська фортеця росла і міцніла. Довжина стін у 1668 - році досягала 1031 сажонь. Стіни були посилені 9-ма глухими і 5-ма проїжджими вежами. Охтирський полков­ник Іван Федорович Гладкий в одному із своїх донесень цареві писав: «Город Ахт ы рский в ногайскую сторону на Бакеевом шляху накрепко стоит... А у нас, холопей твоих, в Ахтырском городе... пушек пять». За всю військову історію Охтирка, її фортеця ніколи не були здобутком ворогів. Мужність охтирчан помножувалась на міць фортечних стін. Щоправда, дерев'яні стіни мали дуже підступного ворога — всепоїдаюче полум'я пожежі. Незважаючи на всі захо­ди обережності, Охтирська фортеця згоріла в жарке літо 1677 року, але була швидко відбудована...

В 60-ті роки XVII ст., пос­тупово склалося вїйськово-козаче впорядкування Слобідської України; утво­рилось п'ять козачих полків - Охтирський, Харківський, Сумський, Острогожський та Ізюмський. Охтирка ста­ла осередком полку, військо­вим, господарським і ад­міністративним центром значної території Слобожан­щини, жвавим торговельним і ремісничим містом. До Охтирського полку на кінець XVII ст. входило 12 міст і 27 сіл та слобод, а населення було більше 5 тисяч чоловік. Слобідські полки з їх козаць­ким самоврядуванням про­існували сто років. Вони були тією військово-адміністратив­ною організацією українсько­го населення Слобідської України, яка виправдала себе на певному етапі історично­го життя, зокрема в тяжкій спільній боротьбі російсь­кого та українського народів проти турецько-татарських. нападів на Росію і Україну. В наступні віки історична доля Охтирки була тісно пов'язана з війнами проти шведів та на­полеонівської навали.

О. Галкін
Далі буде.