Тетяна Лисенко: «Я хочу, щоб театр не знищили, не занесли в Червону Книгу» |
Автор Газета "Город А" | |
04.04.2016 г. | |
«Театр – це таки справді душа міста Нашого, справжній храм міської культури. Театр володіє секретом хвилювати людські душі в такій мірі, як ніщо інше, хіба ще пісня й музика, але пісня й музика – це теж складники театру. І тому люди, на яких вже не діє ні преса, ні радіо, театр виповнюють завжди по вінця…
Лише театр розкриває їхні серця чарівним ключем… Особливо цей
театр, краса і гордість міста Нашого. «Особливо» тому що в нім дібрано гарні
мистецькі сили, талановита молодь, що оволоділа мистецтвом полонити людські
душі… А ще тому, що ту талановиту молодь направляє організуюча воля мистецького
керівника, колишнього учня й соратника керівника Леся Курбаса. Історична довідка: «Тернопільський академічний обласний драматичний театр ім.Тараса Шевченка заснований 8 грудня 1930 року на базі 2-го пересувного робітничо-селянського театру ім.В.Еллана-Блакитного м.Охтирка на Харківщині (нині Сумська область)». Якщо «зануритись» в історію нашого театру, прослідити його становлення, перевтілення, злети та падіння... отримаємо інтригу – і що ж далі ? Чи буде театр у місті Нашому? Чи потрібен він охтирчанам? Та судячи з того, що «THEATRON» із грецької – це місце для видовищ, то проблема у місті Нашому саме в цьому – «місці для видовищ». Про це ми й говорили з Тетяною Лисенко, режисером театру «Чудаки», напередодні міжнародного Дня Театру. Тетяно Станіславівно, що для вас означає ТЕАТР? Театр у мене на 1-ому місці. Сім’я - на другому. Насправді, театру підкорена вся моя сім’я. Всі розмови, перекури, обговорення, дзвінки з Америки «а що там у ваc?» - це все навколо одної теми - «театр». Можливо, це ви нав’язали своїй сім’ї і підпорядкували їхнє життя театру, а вони не противляться? Ні, ні, зовсім не тому. Ми всі люди театру, ми з Андрієм познайомились у театрі, в Карелії, наша Даша – це дитина закулісся. На фоні театру розвивалося наше сімейне життя. А як театр увійшов у ваше життя, ви пам’ятаєте? Так, дайте згадати. Це сталося випадково (?). Після закінчення школи я не знала куди податись. А Таня Акіменко похвалилась, що вона збирається подавати документи у сумське училище культури на режисерське відділення. Чомусь і я вирішила спробувати. В школі ж бо постійно організовувала якісь вечори, комсомольські заходи тощо. Так я закінчила те училище, на тому і моє навчання закінчилась. І я єдиний режисер у нашому місті без вищої освіти. Часто мені про це нагадували… Але так склалося моє життя. А як народжувались нові вистави? Методом «тика». Я приходила в одну бібліотеку, в другу, в обласну, ще десь, потім з’являється ціла купа матеріалу, який читає вся моя сім’я, потім щось вимальовується … і починається процес. Це найбільше мені подобалося. Беру ручку, олівець, листок, забуваю про свої болячки, процес створення нової вистави – це неймовірно мені подобалось. «Зашкалювало». Всі пам’ятають «Чудаків». А як виникла ідея, з чого все почалося. Мені здається, що їх, тобто ваших вистав, не вистачає нашому місту сьогодні. Не вистачає? Ось тут ви не праві. З погляду того, чи потрібні «Чудаки» місту, бо скільки про це писалося, скільки я за це говорила, билась, боролась – місто мовчало, ніхто не допоміг. Поки ми виступали і були повні аншлаги – все було добре. Ми старались для людей, але коли «нас по голові гахнуло»... людям байдуже, як виявилось. Тому нема мотивації. А як цього немає, як творити? Ну що я? Я хоч якісь гроші отримувала, а мої артисти? Вони жили театром, вони горіли цим, їх «зашкалювало» разом зі мною. В процесі творення народжувались сім’ї, діти. Ми працювали і ночами, і днями, і вечорами. Ми відривали себе від сім’ї. Мабуть так - це занадто, може не треба було. Але ж керівництво повинне будо розуміти, що це – неординарний колектив, що його потрібно підтримати. І від цього б виграло місто. В яких театральних конкурсах і фестивалях «Чудаки» брали участь? Неодноразово були на Всеукраїнському фестивалі «Театральна осінь» в місті Прилуки, в місті Очаків «Від Гіпаніса до Борисфена», останній раз на міжнародному фестивалі «Рампа дружби» в Євпаторії. Там були шоковані професійністю наших акторів і після цього режисер київського театру «Золоті ворота» запропонував взяти участь у театральному фестивалі в Болгарії. Там ми мали представляти Україну. Йти з українським прапором… Але ж, потрібна була підтримка міста. Ви розумієте? Хто повинен це «продвигати», підтримувати? Наш відділ культури, звичайно. Людина, яка займає цей пост! Тобто, ви злетіли на таку висоту, а вас не підтримали? Не те щоб злетіли. Це повинно відбуватись у творчих колективах – такі поїздки на фестивалі. Конкурси для підняття планки, для обміну досвідом, щоб вирватись із … болота, бо ж болото і є болото… А ми самі шукали кошти, фінансову підтримку. Те чого досягли – повинно було бути озвучене. А про «Чудаків» навіть на обласному рівні не знали. Мені грамоту - за колектив, а колектив ніколи ніяк не привітали, не подякували – це ненормально. Нещодавно в Інтернеті побачила відеоролик про конкурс місцевих красунь. Там призовий фонд – 15 000. Мені кажуть, - та тож хазяйські гроші… А вони, диваки «Чудаки», хочуть грати. Два роки продовжується боротьба, яку на якомусь рівні назвали «особистим конфліктом». Але це не так, бо моє особисте – в мене на кухні з моїм чоловіком. Я разів п’ять була у мера з конкретними пропозиціями. Я дві години розповідала йому, як можна все зробити, щоб усім було добре, як можна все це розкрутити. Що ми маємо в РБК? Гуртки художньої самодіяльності і хочемо їх впихнути в систему. І нашому колективу немає місця для репетицій, бо в БК своїх 17 гуртків! Нам дозволили 1 генеральну репетицію. Я багато чого просто не хочу озвучувати. А мої чекають. І те, що на 50-тисячне місто маємо лише одну сцену, я вважаю – це злочин. Як можна повернути БК в місто? Дивіться, що маємо там: весь другий поверх – адміністративні служби: кабінет директора, кабінет інспектора, кабінет бухгалтерії і величезне приміщення для методистів. А чому ці кабінети не для творчої роботи, а адміністрацію в окреме приміщення? Повинні підключитися і спеціалісти міського відділу культури. Їх повинно «шкалить» на робочому місці, мусять шукати вихід із ситуації, що склалася. Бо це не для мене особисто, а для міста. А місто наше складне і неоднозначне… Ми взялись за тему Жанни Д’Арк, провели паралелі із сьогоднішньою ситуацією: Жанна – Надія Савченко, Англія-Франція… Але виходить Жанна Д’Арк в Охтирці не перемогла. Так, ситуація доволі складна. Колись із робочо-селянського театру народився обласний академічний в Тернополі, а ми знову у пошуку. Коли ж буде відродження? Театр живий. Завтра прем’єра. Новий режисер підготував свою виставу. Я отримала запрошення. Ви знаєте режисера? Так, це Віталій Трикоз, учень Тетяни Акіменко. Молодий і амбітний. Це добре. Це значить, що театр буде жити. Як буде – це ще питання. Але час покаже. Ви творча людина, чим займаєте себе, що вас цікавить? Читаю, набрала детективів, так відволікаюсь, щоб не думати і мізки, щоб відпочили. До цього детективів взагалі не читала. Розкажіть, як Ви відкрили для себе Івана Багряного? О, це було справжнє відкриття, що він народився в нашому місті. Охтирка – це старе купецьке місто, в якому превалювали гроші і … в ньому з’явилась така інтелігентна людина, Іван Багряний. І ви, кажуть, задумали щось по ньому поставити? Так, у мене з’явилась приголомшлива ідея театралізованого шоу із тезами Багряного про родинне дерево. Це було б дуже патріотично і незвичайно, і видовищно. Але кому це потрібно? Завтра, ваше професійне свято. Раніше були «капусники», нові спектаклі. Як буде цього разу для «Чудаків»? Підемо на виставу, а потім до нас, на квартиру, вип’ємо шампанського, згадаємо старе, поговоримо... Це завжди так було. А щоб Ви хотіли побажати охтирчанам до Дня Театру? - Я дуже хочу, щоб театр не знищили, щоб театр не занесли в Червону Книгу. Я хочу від усіх охтирчан привітати своїх артистів і сказати їм «ДЯКУЮ» за їхню працю. Бо театр – це праця, праця, праця і потім на сцені з’являється шалена енергетика, яка переноситься в зал, такий взаємообмін. Ми старались, і якщо ми хоча б на пів сантиметра Охтирку витягли з «болота», а я впевнена, що це сталося, то ми старались і творили недарма.
Так, охтирчани пам’ятають і люблять наших «Диваків» і впевнена, що ми їх ще побачимо на нашій сцені. Вже з’явилась нова трупа і новий режисер Віталій Трикоз заявив про себе. А якби в місті нашому декілька театрів було! Маючи такий творчий потенціал, це було б нормально.
Спілкувалась Валерія Бакуліна
|