Не копай яму на сусіда |
Автор О.Галкін | |
20.07.2015 г. | |
Піднесений несподіваною вдачею та окрилений такими думками, першим автобусом змотався до райцентру. Йдучи тепер від зупинки,час від часу помацуючи кишеню, де важніла пачка новесеньких купюр, ніби щойно з-під пресу, а в душі вельми дякуючи Мажорчину Маланку, котра до покупок накинула колись лотарею. – Це, діду, вам – здача… Ще й сонце не звернуло з обіду, як був уже вдома. В сажку верещав зголоднілий підсвинок, назустріч кинулась зграя курей, що заждалась. Олексій Прокопович швиденько поклавши гроші в бляшанку, що валялась під тином, швиденько відніс на кухню і поспішив порати живність. Аж ось - і онучата: старшого сина Василя,такі гарненькі-пригарненькі. Прибігли і відразу: - Пити!.. - Не заважайте, хлопці… Ідіть на кухню, там знайдете, - відповів з сажу. Напившись, дітлахи почали шукати цукерки. Добрались і до бляшанки. Впаковані червоненькі папірці їм дуже сподобалися. Почали гратися в «покупців-продавців», а коли набридло, метнулися до чималенького ушата з водою і, ну, вкривати купюрами її гладінь… Через хвилю-другу майже всі червінці плавали у діжці. - Гей, хлопці! – гукнув дідусь, тривожачись, аби, бува, чого не накоїли. – Де ви там забарились?!. І поспішив до хати. Захоплені грою, дітки не почули, коли й дідусь увійшов. - Що це ви робите?!. - запитав злякано, побачивши, як ковбанять онуки в ушаті гроші. - Ая-яй!.. Хто ж це придумав?.. Та що ти візьмеш з малечі?.. Нічого не залишалося дідусеві, як розстелити на підлозі світлиці газети, а на них розложити мокрі купюри. Ще не встиг покінчити з цією справою, як нагодився з «чикушкою» перваку сусід. - Що це ти,Ониську, коїш? – здивований, зупинився на порозі. А роздратований господар бевкнув, не думаючи: - Та… оце накарбував трохи… грошенят, то й сушу. - То я… не вчасно, певно, - розгублено мовив сусід. - Я – потім… - і миттєво вийшов. Не встигло сонце ще й за обрій сховатись, а міліція вже - тут, як тут… - Це – правда? – запитав дільничний, переступивши поріг хати. - Що – правда? – у свою чергу запитав Онисій Прокопович. - Про гроші… - Правда, - винувато посміхнувся господар. - Сохнуть ондечки… - А машинка де?.. Онисій Прокопович знизав плечима, а, зметикувавши у чому справа, відповів по хвилі: - Сусідові позичив. Он його будинок… Дільничний, а з ним ще двоє, поспішили до вказаної хати. Стукали-грюкали – ніхто не відчиняв. І тоді – знову до Ониська: - Не добре у такі літа брехати. Вашого сусіда немає вдома. - Чого б я мав брехати? Боїться відчиняти – тільки й всього. Бачите, в літній кухні топиться… Вартові порядку знову – до сусіда. - Відчиняй! – наказовим голосом прорік дільничний. – Краще буде! Нам все відомо!. Двері літньої кухні нарешті відчинилися і звідти війнуло специфічним духом. - Навіщо ж вам ще й самогон, громадянине, коли червінці карбуєте? - докірливо запитав дільничний. - Де машинка? - Яка машинка? – не второпав з переляку сусід. - Сусідова. Яка ж ще? До самогонника почала повертатись свідомість. Очі його ставали все круглішими. Вхопився він обома п’ятернями за сивіюче волосся на своїй чималій голові і, заревівши по-ведмежому, осів поволі біля повної банки оковитої. Олександр ГАЛКІН, історик, краєзнавець, поет, член Національної спілки журналістів України |