А спокій йому тільки сниться |
Автор Газета "Город А" | |
10.04.2014 г. | |
Давно маю намір -створити цикл нарисів про дуже відомих і майже не знайомих широкому загалу, розкиданих долею по світах земляків-охтирчан, які зберегли у душі почуття палкої любові до рідної землі. Бо тут уперше зустрівся з поглядом мами, замилувався високим блакитним - рідним - небом, зробив перші кроки трав'янистою доріжкою у батьківському садку... Вони різні, але усі завжди з неприхованим щемом несли у серці любов до рідної Охтирщини, якщо навіть і не вдавалося Ті більше ніколи навідати. На жаль, частина з тих земляків, про яких збиралася розповісти, пішли навіки за небокрай. Однак,думаю, і про них обов'язково якось повідаю людям. Але на часі - встигнути сказати добрі слова про нині живущих охтирчан. Саме випала нагода привітати з ювілеєм почесного земляка - у недалекому минулому державного мужа, який поклав усе своє життя на вівтар служіння добрим людям і охтирчанам зокрема - Анатолія Васильовича Щербака. Він нині - киянин, але не минає й місяця, щоб не приїхав на свою малу Батьківщину. А 9 квітня Анатолій Васильович зустрічає своє 75-річчя. Тож ця розповідь стане для нього,безумовно, вітальним сюрпризом до свята на радість, добро і щастя. З роси і води Вам, Ювіляре! "Мамо, я любитиму тебе вічної" На Центральному цвинтарі Охтирки, у північній його частині, є могила, до якої у будь-яку погоду розчищена вимощена з плит доріжка. Часто - живі квіти. І постійний відвідувач -немолодий чоловік - сидить подовгу, схиливши в скорботі голову, вдивляється у викарбуване на камені назавжди усміхнене обличчя жінки. А його губи ледь ворушаться,зчитуючи камінні рядки: "Мамо, я любитиму тебе вічно!" Цей пам'ятник і могила не якогось там академіка чи знаменитої актриси. Тут спить вічним сном звичайна жінка - вдова солдата, яких по усіх усюдах породила клята війна, мати двох синів, бабуся трьох чудових онучок І двох правнучків. А чоловік, що регулярно навідує могилу - Ті молодший син. Може, нічого незвичайного й немає у тому, що навідує останній прихисток мами, якби не вимірювався той шлях до кладовища завжди майже в 400 кілометрів. Син поспішав до материної оселі завжди - вона чекала його у будь-який час, а відтоді, як її не стало, "місце побачення" - цей цвинтар. Сповідується, як і раніше,найдорожчій людині, звіряє найпотаємніші свої помисли і починання, відпочиває душею, розмірковує, згадує... Скільки себе пам'ятає Анатолій Васильович, його мама завжди була усміхненою чепурухою у своєму чи не єдиному ситцевому платтячку, з неодмінно гарно викладеним у зачіску волоссям. Привчала до порядку і його з братом - та акуратність в одязі, вчинках і помислах неодноразово ставала в пригоді потім у дорослому житті. Вона уміла робити все пречудово: виховувати дітей, поратись по господарству, сумлінно ставитись до своїх виробничих обов'язків. Особливо Анатолій з братом Борисом полюбляли мамині страви. Так готувати, як вона, ніхто не вмів! її пиріжками, тістечками, булочками смакувала чи не вся босонога малеча вулиці, бо хлопці завжди ділилися з друзями, однокласниками, одногрупниками,товаришами по армійській службі. Коли діти випурхнули з гнізда, Ганна Миколаївна продовжувала готувати багато смачних страв і не тільки для себе. Несподівані гості ніколи не могли застати її зненацька - на стіл виставлялися смачні наїдки. Уміння готувати,приймати гостей передалося і її синам. Тільки, можливо, старшому більше вдавалося порадувати звареним власноруч борщем, а ось з молодшим ніхто з друзів і колег позмагатися не може і тепер в застосуванні на практиці правил етикету. Однозначно, обоє цю мамину науку засвоїли на "відмінно". "Чомусь все частіше пригадується дитинство" Анатолій Васильович стверджує, що чомусь саме останнім часом усе частіше почав пригадувати дитинство. Можливо тому, що людська пам'ять має дивну властивість:забувати, що було вчора, але "відчувати" події багаторічної давнини як учорашні. ...На Новий рік у їхньому домі завжди прикрашали ялинку. Паперові іграшки, кілька яблучок і так звані цукерки - зварений мамою цукор і загорнутий у яскраві папірці. Старший брат Борис, не ремствуючи, корився забороні, але тільки не молодший на три роки Анатолій. Хлопчик умудрявся акуратно виймати з деяких фантиків цукерки, а натомість напихати м'якоть з хліба і ладненько загортати. Коли свята минали і ялинку викидали на смітник, мама роздавала дітям саморобні ласощі. Підробку одразу ж помічали. Але треба віддати належне: Анатолій завжди чесно признавався, ледь схлипуючи і потупившись долу. Ганна Миколаївна не сварила.Карала по-своєму: решту цукерок просто віддавала старшому синові. Можливо, те далеке відчуття провини завжди переслідувало Анатолія Васильовича у житті. І він якось підсвідомо слідував бажанню презентувати цукерки (чи їх цілі коробки)мамі, дружині, дітям, друзям І знайомим. І, мабуть, саме з дитинства виніс як атрибут будь-якого застілля так званий "солодкий" стіл, коли наприкінці урочистого обіду чи вечері обов'язково у його родині подають цукерки, тістечка чи торт. А ще з дитинства виніс сумну історію. У домі не було дорогих речей, тим більше - коштовностей.Та й звідки? Батько помер від ран, а вони (мама, брат, він, бабуся) жили тільки на неньчину мізерну зарплату контролера місцевого кінотеатру. Щоправда був у домі старовинний комод, що дістався мамі у спадок, і вона особливо ним дорожила.І хто знає, скільки б ще він послужив родині, якби не лихо: в Анатолія виявилися хворі легені. Аби порятувати сина від неминучої смерті, мама продала(не роздумуючи!) той комод. - Вона вдруге подарувала мені життя, - Анатолій Васильович не приховує сліз, що так не пасують до його спортивної статури, твердості духу і сильного характеру. "Волейболіст"- його візитна картка" Дитяча хвороба легенів примусила Анатолія Щербака систематично займатися спортом - аби не бути кволим, не слабшим за ровесників. Особливо він полюбляв грати у волейбол.Навіть сьогодні можна в Охтирці можна зустріти багатьох його товаришів по команді. "Волейболіст" - моя візитна картка", - жартує Анатолій Васильович, багато років не зраджуючи улюбленій грі, хоча не втрачає нагоди і в свої немолоді роки вийти на корт чи поплавати у басейні. Коли закінчив Охтирську середню школу №1 ім. В.І. Леніна, а потім і місцевий технікум, доля повела до педінституту на факультет фізичної підготовки. І не тільки сам захопився спортом, а й однокласників "підтягнув" до себе. Уже через багато років відомий в Охтирці вчитель фізкультури, на жаль, нині покійний Михайло Дибарський скаже: "Толик - молодець! Видер мене з лап сумнівної компанії, допоміг скласти іспити і упродовж усіх років навчання у вузі опікувався мною". Анатолій по-особливому ставився до занять спортом. Такої ж самовіддачі вимагав і від своїх учнів, коли працював у школі, і від товаришів по службі. Тож не даремно його вихованці займали призові місця на змаганнях, а спортсмени військової частини, де проходив строкову службу, були другими в ракетних військах і шостими серед військовослужбовців Збройних Сил СРСР. Та й сам Анатолій краще всіх у частині бігав, стрибав, стріляв. Тому ні для кого не стало несподіванкою, коли його призначили через три місяці служби на офіцерську посаду. "Уміння спілкуватись з людьми - у спадок від мами" Здібному викладачеві фізвиховання Харківського авіаційного інституту запропонували увійти до штабу будзагону. У середині 60-х років саме активно йшло будівництво нових корпусів ХАІ. Гроші, що виділялися, не можна було освоїти вчасно -будівельні організації не поспішали з виконанням своїх зобов'язань перед вузом. Але коли кабінетами почав ходити Анатолій Щербак - справа зрушила з місця. Бо умів домовлятися, а коли слово не допомагало - використовував плакати, навіть карикатури, які сам і малював. Це лише маленький штрих уміння працювати з людьми - на рівних спілкуватися з начальством,приятелювати з колегами і сусідами, берегти дружбу з колишніми однокласниками... Анатолій Васильович переконаний, що це у нього від мами.Вона більше 50 років працювала контролером в Охтирському кінотеатрі. Навіть важко уявити, скільки охтирчан знали її, бо, практично, усі хоч кілька разів на місяць обов'язково відвідували чи не єдиний у місті заклад культури. І всі вони, без перебільшення, добре ще й досі пам'ятають уважну, співчутливу тьотю Галю, її уміння залагоджувати будь-який інцидент. "Людей треба поважати. Людям, навіть незнайомим, треба допомагати!" - усе своє життя пам'ятає Анатолій Васильович мамине напутнє слово. "Далеко від Батьківщини усвідомлюєш: хто є хто" Анатолій Васильович Щербак пройшов добру школу спілкування з людьми, допомагав їм в органах внутрішніх справ, в обкомах комсомолу і партії, де завжди опікувався питаннями соціального захисту, в ЦК КПУ і тоді, коли доля закинула в далеку африканську країну Мозамбік. Ось там, далеко від Батьківщини особливо відчутно,хто є хто. Анатолій Васильович пригадує такий випадок. За ініціативи радянського посла і головного військового радника була налагоджена злочинна переправка дорогоцінного і напівдорогоцінного каміння із району військових дій. Одним тільки рейсом було здійснено перевезення на суму 20 млн. американських доларів. Екіпаж літака,який ризикував своїм життям, заявив протест і звернувся до першого секретаря посольства Анатолія Щербака за підтримкою. Звичайно, треба мати неабияку мужність, щоб стати на захист рядових спеціалістів! У ті часи за таке нахабство можна було за кілька годин "полетіти" додому з "плямою" в біографії, яку навряд чи коли відмиєш. Але дипломата підтримали інші працівники посольства й радянські спеціалісти -екзекуція не відбулася. Приблизно саме а той час в опалу до посла попав викладач Мапутського університету. І знову Анатолій Васильович захистив співвітчизника. Це потім Віктор Суслов стане відомим у країні і за кордоном економістом, призначатиметься міністром уряду незалежної України, громадським і політичним діячем, а тоді вони разом ризикували власним благополуччям та майбутнім. "Допомагати людям - норма життя" Допомагати людям -це норма життя Анатолія Васильовича Щербака. Упродовж усього його перебування у Києві (а після повернення на Батьківщину він багато років працював заступником та першим заступником начальника управління міжпарламентських зв'язків Апарату Верховної Ради України) до нього зверталися сотні земляків з питань будівництва автодоріг, житлових будинків, отримання квартир, лікування,навчання у вишах, служби в армії тощо. Коли знаменитий охтирчанин (нині покійний) Роман Рапій був обраний Народним депутатом України, Анатолій Васильович часто сприяв підготовці документів, організації зустрічей з посадовцями для прискорення вирішення тих чи інших проблем земляків. На похороні однокласника і щирого друга Євгена Саєнка до Анатолія Щербака підійшло чоловік з десять, аби подякувати за ту чи іншу допомогу. Це було приємно, але й несподівано, адже на всі прохання завжди відгукується від щирої душі. "Живим треба жити" Анатолій Васильович бадьориться - цьому й досі сприяють заняття спортом. Хоч роки інколи нагадують про себе, він не може з цим змиритися, тож не дозволяє собі розслабитися, нити, засиджуватися на одному місці. Відтак і не випускає з рук керма автомобіля. Навіть жартує з цього приводу: "Мене смерть застане лише в дорозі". Свариться дружина: "Живим треба про життя, а ти..." Його вірна половинка - Віра Іванівна - мама двох його доньок-красунь, бабуня студента Артема - завжди поруч незабаром півстоліття. Пережили разом і нестатки, адже побралися зовсім молодими, і перші й усі наступні успіхи Анатолія, і народження дівчаток,Світланки й Ірочки, до речі, обоє отримали вищу освіту у провідних вузах Києва, а згодом поява в родині внука Артемка, і заслужений відпочинок, який зовсім не обрадував, бо для Анатолія Васильовича Щербака спокій лише сниться.Він завжди у пошуці, у дорозі, у майбутньому... Наталія Розторгуєва,член Національної спілки журналістів України |