80 років минуло відтоді, як над Україною прошумів холодний вітер голодомору 1932-1933 років. Все менше залишається свідків страшного мину­лого. Мало хто з них ви­жив у ті роки. Від голоду загинуло 5 мільйонів дітей. А встановити точну цифру всіх померлих взагалі неможливо. їх хоронили просто накидом: скидали у ями і загорта­ли землею. Вся Україна була пе­ретворена на зону голодної смерті.

Згадуючи ті жахливі роки, слу­хаючи розповіді людей, що пере­жили їх, у душі стає моторошно.

- Немає нічого страшнішого за голод, - розповідає мешканець с. Качанівка Петро Панасович Го­дуй. - Коли їли кінський щавель, березові бруньки... Нас, дітей, у сім'ї було троє.Якось старший попросив маму зварити картоплі так, щоб наїстися. А мама була дуже економною і коли картоплю вибирали, вона всю перерахува­ла і розділяла на пайки, щоб вис­тачило. Ми були постійно го­лодні, пухлі, та все ж таки вижи­ли.

До розмови приєднується дру­жина Петра Панасовича Діана Матвіївна, яка народилась на Брянщині.Вона згадує, що і там теж було не солодко, селяни віддавали останні продукти робітникам у місто, а самі пухли від голоду.

Сусідка подружжя Годунів,Мотря Григорівна і Полоус пригадує характерний для того часу епізод, як вона з подругами йшла з колгоспного саду, а на узбіччі обідали незнайомі люди. Одна жінка кинула об'їдену кістку, а од­на дівчинка схопила її і да­вай гризти. Усе життя стоїть перед очима Мотрі Григорівни та дівчинка. Батько Мотрі працював у тракторній бригаді, їм да­вали пайок, але сам він не їв, ніс додому і мама ділила на всіх по маленькому кусочку. Збирали лушпиння кар­топлі, варили таку собі юшку. По­руч сім'я сусідів повністю вимер­ла.

Боляче людям згадувати той час. Моїм співроз­мовникам було тоді по 6-8 років, але вони добре пам'ятають голодний 33-й. Дуже важливо, щоб і наступні покоління знали і не забували про пережите нашим народом.

Валентина Рівненська