Часи змінюються і якщо раніше тема війни в Афганістані вва­жалася надзвичайно гострою, то тепер про неї, будемо відверті, потрохи забувають. Однак серед нас живе чимало людей,багатих хоч і трагічним, але водночас унікальним досвідом пе­ребування у тій гарячій точці планети. Один з них - наш земляк, ко­лишній воїн-інтернаціоналіст, ветеран повітряно-десантних військ Олександр Олексійович Гончаренко.

Біографія в нього, на перший погляд, досить звичайна. О.О. Гончаренко на­родився в Охтирці у 1959 році. У 1977-1979 роках проходив строкову військову службу спочатку в"учебці" у місті Остер на Чернігівщині, а потім в Угорщині. Потім вступив до Полтавського зенитно-ракетного командно­го училища імені генерала армії Ватутіна (там, до речі, готували і офіцерів-десантників), яке успішно закінчив 1982-го. Служив на посаді ко­мандира вогньового взводу в Тульскій пара­шутно-десантній дивізії. У 1986-1992 роках проводив вогньову та гірську підготовку моло­дих солдатів у парашутно-десантному навчаль­ному полку у Фергані. 1992-го повернувся на батьківщину, де вже майже два десятиліття працює бурильником у капремонті НГВУ. Зда­валося б, нічого особливого, якби не одне "але":майже 2 роки, з січня 1984-го до грудня 1985-го, охтирчанин у складі контингенту радянських військ перебував в Афганістані.

Саме про цей складний етап його життя ми й говорили:

- Де саме Ви проходили службу в Аф­ганістані?

- Наша Вітебська парашутно-десантна дивізія базувалася в афганській столиці - Кабулі. Проте на одному місці ми, ясна річ, не сиділи. Напри­клад, особисто я протягом року брав участь в охороні наших автоколон, що рухалися за мар­шрутом Кабул-Хайратон.Хайратон - невелике афганське місто біля радянського кордону, на­проти узбекського Термезу.

- Наскільки це було небезпечно?

- Напад або обстріл нам загрожували прак­тично кожної хвилини. Тому якийсь окремий особливо небезпечний випадок навіть важко виділити. Можу розповісти хіба що про спе­цифіку бою на гірських дорогах.

- І в чому ж вона полягала?

- Спочатку кілька слів про те, що взагалі явля­ла собою військова автоколона. Очолював її начальник колони на своєрідній бойовій машині - на базі вантажівки"Урал" стояла двоствольна 23-міліметрова зенітна установка ЗУ 23/2, що відзначалася високою скорострільністю. Далі їхали звичайні машини (у тому числі, приблизно посередині колони, з радіостанцією). Замикала колону ще одна вантажівка із зенітним озб­роєнням. Я з товаришами знаходився саме на ній. Так от, під час обстрілу в жодному разі не можна було допускати зупинки колони,інакше ми могли б загинути всі. Тому навіть наші підбиті автомобілі (траплялося й таке) зіштовхували з дороги, бо об'їжджати їх там було просто ніде, та продовжували рух.

- Воювали і в інших місцях?

- Так. Наприклад,брав участь у перекритті троп найманців, які переходили афгансько-пакистанський кордон в південній провінції Кунар. У таких операціях головною зброєю наших невеликих бойових груп були крупнокаліберні кулемети ДШК. Цікаво, що хоча це й радянська зброя, в нашому випадку вона була трофейною: її "душманам"тоді постачали китайці.

- А з парашутом в Афганістані стрибати дово­дилося?

- Навряд чи за 10років перебування там на­ших військ хоч хтось стрибав з парашутом. Аф­ганістан з його гірським рельєфом дуже незруч­ний для повітряних десантів. Крім того,парашу­тисти, як відомо, опускаються вниз досить довго і за цей час їх не раз могли б розстріляти! Для десантних цілей ми завжди використовували вертольоти.

- В яких побутових умовах жили?

- Жили у наметах,натягнутих поверх "кар­касів", роль яких виконували наповнені піском ящики з-під снарядів. Це було відносно безпеч­но і зручно, бо землянки у кам'янистому аф­ганському грунті рити майже неможливо.

- Як харчувалися?

- Я б сказав,терпимо. А, приміром, у дво­тижневі операції по боротьбі з найманцями брали з собою тільки воду і худіли після них на 5-8 кілограмів!

- Але ж два тижні на самій воді не протягнеш!

- Звісно, але в тих краях просто з дерев мож­на рвати гранати і цитрусові. До того ж, іноді з вертольотів нам скидали тушонку тощо.

- Стосунки з місцевим населенням були нор­мальні?

- Як правило,так. Селяни не пускали до своїх кишлаків найманців, щоб не підставлятися під бомби. Адже під час бомбових ударів по зброй­них ворожих формуваннях часом страждали і мирні мешканці. Взагалі, афганці, особливо ко­чові пуштуни, які складають близько половини населення країни, народ дуже своєрідний. По-перше,вони дуже войовничі і постійно ходять зі зброєю. По-друге, настільки гостинні,що у себе в дома з розпростертими обіймами приймають навіть ворогів. Але за межами селища легко можуть його вбити!

- Чи допомагала нашим афганська армія?

- Армія ця була специфічна. Підрозділи "Хад" (тодішнього афганського аналогу нашого КДБ) могли, наприклад, оточити якийсь базар і всіх чоловіків, що могли носити зброю, змусити йти до армії. Траплялося, що цілі батальйони цієї армії переходили на бік супротивника, бувало й навпаки. Деякі афганці непогано говорили російською і розповідали: "От відслужу в армії, потім піду в банду, зароблю там грошей і одру­жуся!" А взагалі афганські підрозділи не надто поспішали лізти під кулі: мовляв, хай першими в бій ідуть радянські друзі-"шураві".

- Як Ви вважаєте,чи правильним було рішення вводити війська до чужої країни?

- Тоді ми у правильності цього рішення були впевнені: "Якщо не ми, то там свої бази розта­шують американці і вся наша Середня Азія буде під їхнім обстрілом!"Тепер же все це, звичайно, бачиться під іншим кутом зору. В Афганістані свого часу "погоріли" англійці, потім не змогли навести ладу ми, нарешті зараз на все ті ж "граблі" наступають американці. На мій те­перішній погляд, втручатися у внутрішні справи іншої держави нерозумно в принципі.

- Повернімося з Афганістану до України: чи належним чином ставиться до "афганців"наша держава?

- Ні. Наші заслужені з ризиком для життя пільги постійно перебувають під загрозою ска­сування.Я з товаришами вже двічі їздив їх відстоювати під стіни Верховної Ради. Хіба це можна вважати нормальним?!

Така-от ситуація!На завершення і з на­годи чергової річниці виведення ра­дянських військ з Афганістану хотілося б побажати воїнам-інтернаціоналістам гідного у всіх відношеннях життя. А головне, щоб їхній досвід став у пригоді нашим молодим військо­вим хіба що у складі миротворчих місій ООН!

Михайло Трофименко