Долі людські, як шляхи земні: то вони ніде й ніколи не стикаються, то, зіткнувшись одного разу,утворюють цільну спільну сутність

Петро Максимович Соколов (родинне прізвище Соколенко) на­родився у с.Славгороді колишньо­го Охтирського повіту (нині Краснопільського району) в родині кріпосного селянина князів Голіциних Максима Соколенка. Бать­ко вже мав двох синів - Федора і Миколу та двох доньок - Одарку і Горпину.

Життя в кріпосній неволі ні­кому з них не обіцяло щасливого майбутнього, хлопців часто били різками, скубли за чуба. Федір став кухарем, Микола - служни­ком князя, а Петро- художником, маючи до цього хист. Де навчався тій справі - невідомо. Певно, це була та ж "школа", яку пройшов у свій час маленький Тарас Шев­ченко.

Життя Петра у князя Голіцина було нелегким. Як згадує один з сучасників, він був"попихачем усяких відбутків у княгині". Окрім того, доводилось займатись живо­писом та малярством: розписував церкви, серед інших і ті, що бу­дували сахарозаводчики Харитоненки, та прикрашав княжі покої у Славгороді та Тростянці, а згодом в петербурзьких маєтностях Голіциних, куди в другій половині XIX ст. перевіз сім'ю Соколенків один з князів для власної обслуги.

Невідомо, як склалася б доля Петра, якби не Т.Г.Шевченко, ко­трий щойно повернувся з заслан­ня.Тоді Г.Честаховський - худож­ник і друг Тараса Григоровича - розповів йому про талановитого хлопця з України. "Я розповідав, - писав у своїх спогадах Г.Честаховський, - а Кобзар тихенько ходив, трохи похиле, вздовж май­стерні, в бархатних чоботях і кобеняці по-козацькому. Густі брови його осунулись, наче темна хма­ра холодно насупила очі, а потім промовив: "Горе-горенько в світі, лишенько тяжке, яке добро гине і нікому врятувати!"

Сам ще не зовсім облаштований, вирішує вирятувати з неволі Петра, котрий мав окрім малярського,ще й поетичний хист. Запраглося Шевченкові, щоб і Пе­тро відчув ту радість волі, яка до нього, Тараса, прийшла 22 квітня 1838 року, коли самого викупили.Тож відразу зорганізував збирання коштів серед друзів та знайомих. Коли було зібрано 500 крб., Та­рас поніс їх князеві. Той відповів: "Мало. 1000 крб.!"

Кріпосник є кріпосник. Ще два роки тривало збирання коштів. За цей час Шевченко встиг добре по­дружитись з Соколенком. Вони зу­стрічались в академічній квартирі Кобзаря.Петро розповідав про рід­ний Славгород, про Тростянець, куди потрапив ще6-річним хлоп­чиком, співав Тарасові Григорови­чу українських пісень, виконував його різні доручення, допомагав у підготовці до друку Шевченкового"Кобзаря".

Тарас Григорович у свою чергу дбав, аби друг-кріпак удосконалю­вав художню майстерність та мав змогу відвідувати класи Академії мистецтв. Він подарував Петро­ві щойно виданого "Кобзаря" з автографом. В Охтирському кра­єзнавчому музеї,як найцінніша реліквія, зберігається малюнок Петра Сокоенка, на якому олів­цем зображено Т.Г.Шевченка, котрий ставить свій автограф на "Кобзарі".Під малюнком надпис: "12 октября 1860 р. Єтот листок бумаги своими руками дал мне Тарас Григорьевич Шевченко для переписывания его "Букваря". Так що цей папірець не стільки цінний нечітким зображенням і надписом, скільки тим, що його тримав у своїх руках Великий Кобзар.

Тим часом кошти для викупу Петра турботами Тараса Григоро­вича були під зібрані, але не 1000, а900 крб. Це було у грудні 1860 року. Чутки про скору відміну крі­посного права зробили князя Голіцина поступливим, і він, нарешті, підписав відпускну.

Першим привітав вчорашнього кріпака з волею Т.Г.Шевченко. Пе­тро Соколенко вслід за ним міг те­пер повторити Шевченкові слова двадцятидвохрічної давності:

"Живу,учусь, нікому не кланя­юсь і нікого не боюсь, окрім Бога, - велике щастя бути вільним чоло­віком!" Та нова доля виявилась не­ласкавою. Художній хист Петра не знайшов застосування у північній столиці.

...Коли Т.Г.Шевченко розпочав роботу над картиною "Русалка", друзі допомагали чим могли. А ось дівчини-красуні, котра віді­грала б роль натурниці, в Пе­тербурзі не знайшлося. Допоміг Т.Г.Шевченкові його вірний друг Г.Честаховський,запропонувавши для натурниці сестру Петра Соко­ленка - Одарку. Коли Тарас Григо­рович відвідав її родину, скрушно мовив, що він глибоко переймаєть­ся її долею. А Одаркою він просто зачарувався. "Що за люба дівчина ота Одарочка!.. Наче маків цвіт з козацького городу!" - вигукнув він. Так народилася чудова карти­на "Русалка".

В останні роки свого життя Т.Г.Шевченко завершує складан­ня "Букваря", першого україн­ського, справді народного. Повна його назва - "Буквар південно­російський",бо й сама Україна була тоді південним краєм Російської імперії. Весь тираж"Буква­ря" 1860 року Т.Г.Шевченко без­коштовно вислав в Україну для розповсюдження серед її народу.

Частина тиражу"Букваря" через полтавських друзів потрапила і на Охтирщину,розповсюдженням якого займались, зокрема, Василь Гнилосиров (Гнилосир), один із засновників і найактивніших учасників Всеукраїнського гро­мадського руху в ті ж60-ті роки XIX ст., а з 70-х - добровільний доглядач могили Т.Г.Шевченка в Каневі, де в 1884 році на Чернечій горі засновує перший в Україні музей Т.ГШевченка - "Тарасову світлицю" та його друг-студент Іван Шиманов,за неточними да­ними, вихідці з Охтирки.

Взагалі Тарас Григорович мав велике бажання допомогти справі народної освіти в Україні. Довге заслання, а потім смерть стали на заваді його задумів.

А що ж Петро Соколенко (Со­колов)? Не здобувши застосу­вання свого таланту в Північній Пальмірі, 1866 року повертаться він на рідну землю. Перед своїм 40-літтям одружується на земляч­ці і переїжджає до Тростянця, де на хуторі Смородиному біля бо­лота будує собі хату. Заробляв на хліб розписом церков, писанням ікон,картинами побутового жан­ру, пейзажами та портретами.

Писав він і вірші,- і навіть піс­ні, одна з яких "Прощай село рід­несеньке"здобула популярність в усій Україні'. До нас дійшла її обробка композитором Миколою Леонтовичем. Наприкінці 1870-х років з Петром Соколенком зу­стрічається в Тростянці Павло Грабовський.

Петро Максимович Соколенко мав одинадцятеро дітей. П'ятеро з них померли ще маленькими. Десь в роках 50-х - 60-х XX ст. в Тростянці жила його онука Любов Алтухова.

Помер Петро Соколенко, не до­живши до 60-ти років. Доля його - життєвий і творчий шлях варті подальшого дослідження новими краєзнавцями-істориками.

Ось таке поєднання доль ко­лишніх кріпаків, а потім вільних людей - Т.Г.Шевченка-генія і про­стого міщанина П.М.Соколенка.

Олександр ГАЛКІН,член Національної спілки журналістів України