Маючи намір написати про подорож західними облас­тями України, жодним чином не хотіла торкатися полі­тики. Але політика й політиканство настільки в'їлися у наше життя, що як не крути, як не старайся, а вступиш у продукт їхньої діяльності все одно

Напередодні святкувань Дня перемоги і самого 9 травня деякі народні депутати від Партії регі­онів аж розпиналися в телевізорі, переконуючи електорат, що без червоного прапора відзначення перемоги неможливе. І так завзя­то вони клялися святості черво­ного стяга, аж хотілося спитати: а ви самі вірите в те, що кажете? Чи чесні ви перед виборцями, зга­дуючи з висоти своїх мільйонних статків зубожілих ветеранів один раз на рік?

«Навіщо 260 депутатів Верхо­вної Ради, яких чомусь називають народними, 21 квітня проголосу­вали за те, щоб 9 травня на україн­ських державних установах висіли червоні прапори?», - це я цитую «Репортер», Івано-Франківський обласний тижневик, де йдеться про рішення ВР примусити укра­їнців до використання радянської символіки на законодавчому рівні. Газету я купила у Франківську 28 квітня. Саме тривав Великодній тиждень, у місті, що справляло приємне враження, можна було бачити людей, вдягнених у виши­ванки.

Президент провокативний за­кон до свята не підписав. Інакше, він би добряче роздратував половину своєї країни. Бо західні об­ласні і навіть районні ради одна за одною почали заявляти, що тих прапорів на їхніх теренах не буде, бо на їхню небезпідставну думку під червоним прапором вчинено більше злочинів, ніж звитяг. А ра­дянські солдати були не тільки ви­зволителями... Друга світова війна ж бо почалася не 22 червня 1941 року, до чого нас старанно намага­ються привчити, а 1 вересня 1939-го нападом Німеччини на Польщу, в складі якої перебували українські етнічні території. З одного боку по поляках били німецькі гармати, а з іншого радянські. 17 вересня польський кордон перетнули вій­ська Червоної армії, що офіційною пропагандою було кваліфіковано як «визвольний похід» у Західну Україну. 22 вересня встановлено попередню демаркаційну лінію між військами агресорів, а 28 ве­ресня СРСР і Німеччина уклали договір про дружбу. На Галичині пішов процес насильницької радянізації: були заборонені всі укра­їнські партії, культурно-освітні організації, союзи, гуртки, греко-католицька церква, заклади «Про­світи» тощо. А 30 листопада Чер­вона армія розпочала ще й фінську кампанію, про яку, взагалі ніхто згадувати не хоче (як за Радянсько­го Союзу, так і зараз немає жодного пам'ятника, жодної могили героям бойових дій у Фінляндії).

Як війна не почалася 22 черв­ня, так і 9 травня не є абсолютною датою. У багатьох країнах відзна­чають 8 травня як день капітуляції гітлерівської Німеччини. До речі святкувати День Перемоги в СРСР почали 1965 року, коли Брєжнєв прийшов до влади.

«За Сталіна і за Хрущова це був звичайний робочий день, - згадує 68-річний Валентин Гордєєв з райцентру Тальне на Черкащині. Раніше лише проводили партійні збори в трудових колективах. Роз­починали їх після роботи. Гулянь на природі не влаштовували.

Ветеранів не надто й шанували. У Татьному в колишній єврейській школі був госпіталь для безруких та безногих інвалідів. Років за три після війни їх усіх вивезли в неві­домому напрямку.

Перший мітинг у Тальному провели 1965-го, на площі біля міліції». ("Газета по-українськи" №1022 за 06.05.2010).

Не доцільно тут переписувати відомі сторінки історії, варто зро­зуміти, чому галичани і не тільки вони пропонують вважати 9 травня днем пам'яті, адже і загиблим воя­кам і живим ветеранам потрібно, щоб їхня країна, їхні діти і онуки жили гідно і про них пам'ятали, а не бравурно носили щербатими вулицями червоні знамена.

По-охтирськи

Охтирська міська рада іншої думки. Ще 8 травня 2009 року де­путати минулого (п'ятого) скли­кання, більшість з яких обиралися за списком БЮТ, вирішили в День Перемоги поруч з пам'ятником Ге­рою України Олексію Бересту роз­міщувати червоний прапор як сим­воліку Великої Вітчизняної війни та рекомендувати підприємствам, організаціям, об'єднанням грома­дян вивішати його на будинках. Минуле скликання рекомендувало, а діюче - виконало і навіть переви­конало, прикрасивши червоними стягами не тільки святкові заходи, а й саму мерію.

Минуле скликання рекомендувало, а діюче - виконало і навіть переви­конало, прикрасивши червоними стягами не тільки святкові заходи, а й саму мерію.

До речі, яким коштом виготов­ляти червоні знамена в рішенні Охтирської міської ради не уточ­нялося. Але вони були і є у нас, повсюди. Між тим державний пра­пор, що височіє на флагштоці у середмісті, геть потріпався від вітру і майорить барцьохами. Виходить, що символ держави Україна не став для більшості охтирчан святим, а символ складної, неоднозначної історичної епохи, тоталітарного режиму, що винищивши мільйо­ни українців, відійшов у минуле - сприймається охтирською грома­дою як належне і навіть переживає відродження?

Краян дратують національні прояви на Галичині, а власні про­яви національної і громадянської байдужості вважаються нормаль­ним явищем.

«Мене оті бандерівці задовба­ли, - зі злістю кидає жіночка на ба­зарі, - нехай би відділялися уже та жили зі своєю Польщею». Я вже не стала питати, що не поділила з бандеровцями продавчиня на охтирському ринку? Напевно надиви­лася телевізора, де потужна про­пагандистська машина сусідньої держави працює на відродження старих міфів і створення нових. Та якщо Путіна ще можна зрозуміти, бо він шукає національну ідею для Росії, а героїка війни є хіба не єди­ною безпрограшною ставкою, то наших - ніяк! Маємо свою країну і свою, дуже складну і заплутану історію, спрощення і уніфікація якої шкідливі й небезпечні. Раз по раз нам підсовують дражливі картинки в телевізорі, розраховані на просте споживання, без думки й аналізу. Оцей, - кажуть, - пога­ний, а оцей - добрий. А ми, як малі діти, віримо і повторюємо слідком за коментатором телевізійної кар­тинки (класик як у воду дивився): «Моголи! Моголи! Золотого Тамерлана Онучата голі...»

... Між тим, за тиждень на за­хідних землях України, я не по­чула жодного лихого слова і не побачила жодного роз'єднавчого чинника, хоча хати там будують по-іншому і заборами їх не закри­вають від сусідів.

Навпаки, маємо купу об'єднавчого - погані дороги там, де Євро-2012 не пройде, нестача роботи, дорожнеча, холодні стіни в бюджетних установах, задавне­ні соціальні проблеми, корупцію, втрачені можливості, невикорис­таний потенціал... Халупи зубожі­лих українців, що підступають до самої дороги, якою іноземці їхати­муть аби вболівати в українських містах за європейський футбол, закривають височенними щитами-парканами. Європейці їхатимуть рівними дорогами повз довгі і ви­сокі забори. А українці в цей час за тими заборами існуватимуть: злі, і можливо, голодні. То чи політики нашим людям треба? Людям треба жити...

По-западенськи

«Нам відпасти повезло, - каже мені, туристці зі сходу, львівський гід Володимир. - До нас совєти прийшли пізніше, і геть пішли раніше». Чи не тому на одному з будинків Львова можна запросто прочитати гасло: «Воля ціни не­має»?! !

На східних територіях України ситуація інша. Сюди «совєти» не тільки прийшли раніше, вони тут залишилися.

Проїжджаючи містами і села­ми Рівненської, Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей, я бачила пам'ятники Степанові Бендері, а найпопулярніші назви вулиць: Данила Галицького, Січових стрільців, Степана Бендери, Драгоманова, інших українських діячів та історичних подій. Назви наших вулиць відо­мі ...

24 квітня православні, католики й греко-католики відзначали Великодень. На Волині і Прикарпат­ті, де ми саме проїжджали, ніхто не працював. Навіть придорожні кафе і ганделики було зачинено -жодних шашликів.

У Рівному вихідного дня о восьмій вечора закрилися усі га­строноми, о 9-ій - центральний супермаркет. Усі пішли: хто до церкви, хто - додому. Обласний центр - парки, сквери, театр, музеї, пам'ятники, - а люди всі по домів­ках, на вулицях ніхто не вештається без діла. П'яних чи неохайних я не зауважила жодного.

На в'їзді у кожне село, в кож­ний населений пункт - височать святково вбрані хрести, розп'яття чи каплички (залежно від регіо­ну). На Волині - хрести, далі на захід - скульптурні зображення. 1 що характерно, дуже часто поряд з символом християнської віри встановлено символ державності - синьо-жовтий прапор. Хто може уявити щось подібне в Охтирці?

А по селах Франківщини я бачи­ла й таку картину: по обидва боки по-великодньому вбраного хреста майорять прапори - синьо-жовтий держави Україна і червоно-чорний ОУН УПА (бандерівський, символ України, що бореться)...

Люди носять вишиванки. І дуже багато лелек. Гнізда цих птахів повсюди: на стовпах, на хатах, на деревах, у дворах і на вулицях. Лелека - теж символ України. На щастя, вільний від політики.

P.S. Я нікого і нічого не ідеа­лізую й інших закликаю цього не робити. Але демонізувати людей і явища теж нетреба.