За слова треба відповідати |
Автор Газета "Город А" | |
25.02.2011 г. | |
Свобода слова в діяльності засобів масової інформації є одним із найважливіших інститутів демократії. Конституція України гарантує кожному право на власну точку зору та вільне її вираження, однак не треба забувати про відповідальність за свої слова. Адже сказати або написати можна будь-що, а коли доводиться відповідати за свої слова - легше взагалі відмовитися від них. Більшість наших співгромадян живуть за принципом: "Моя хата - скраю". Звідси і більшість наших проблем...
Свобода слова в діяльності засобів масової інформації є одним із найважливіших інститутів демократії. Конституція України гарантує кожному право на власну точку зору та вільне її вираження, однак не треба забувати про відповідальність за свої слова. Адже сказати або написати можна будь-що, а коли доводиться відповідати за свої слова - легше взагалі відмовитися від них. Більшість наших співгромадян живуть за принципом: "Моя хата - скраю". Звідси і більшість наших проблем...
Взяти хоча б, для прикладу, недавній конфуз із публікацією "А я - за Греська!" (у редакційному повсякденні такі "конфузи" - не рідкість). Готуючи до друку цю статтю, ми свідомо пішли на те, щоб максимально об'єктивно висвітлити усі точки зору на проблему. Відтак і використали у своїй публікації коментарі з Охтирського Порталу. Зрештою, їх же писали реальні люди, хоча й під псевдонімами. Та суть не в тім. Допустивши в одному з коментарів прикру недоречність (вказавши прізвище лікаря, інформація стосовно якого не була перевірена), на ім'я головного редактора надійшла заява з вимогою спростувати поширену інформацію. На розгляд такої заяви, відповідно до чинного законодавства, у нас був місяць. Відтак ми вирішили не поспішати з публікацією спростування, хоча й запланували його на найближчий номер. Редакційна колегія вирішила провести власне розслідування. Нам вдалося знайти людину, яка була автором серії коментарів "за Греська" (зокрема, й того, про який йдеться). Жінка підтвердила, що дійсно написала ці коментарі 27 січня, однак зізнатися у цьому публічно, на сторінках газети, не захотіла. Пізніше мали розмову з її мамою, що мешкає у іншому місті. Вона повідомила, що описании и донькою випадок й справді мав місце, однак теж не наважилася на публічне інтерв'ю. Мовляв, місто у вас маленьке, усі один одного знають...
Інший аспект проблеми - Охтирський Портал. Коментар із сайту, що був використаний у публікації "А я - за Греська!", з'явився там 27 січня (четвер). Ми його взяли звідти 31 січня (у понеділок, пройшов майже тиждень). 4 лютого до редакції надійшла заява від пана Кузьменка. А ще через кілька днів коментар зник. Дізнавшись про це, його авторка знову написала цей коментар (9 лютого о 14:00). На щастя, нам вдалося зберегти цю версію сторінки Порталу, бо вже через кілька хвилин коментар знову зник. Адміністратор сайту аргументував це так: "Вы персонаж анонимный и незарегистрированный, и обвиняете человека, указав фамилию, в преступлении. Предоставьте администрации Портала хоть какие-то подтверждающие документы, либо представьтесь - и мы с удовольствием поддержим вас. А пока это расценивается как наброс".
Погодьтеся, вельми цікавий аргумент. Очевидно, на адміністратора сайту натиснули, щоб він вилучив той коментар. І сталося те лише після виходу публікації "А я - за Греська!". Тобто коментар більше тижня "провисів" на сайті, і лише після цього адміністратор його видалив, посилаючись на те, що його автор не є зареєстрованим користувачем. Чудеса, та й годі. Як на мене, то більшість форумчан, що із дня у день так щедро поливають брудом представників місцевої влади (у тому числі і колишньої), посадових осіб підприємств, керівників інших установ та організацій, не є зареєстрованими користувачами. То ті коментарі, що теж принижують честь і гідність інших людей, у тому числі й журналістів нашої редакції, ще й досі "теліпаються" на сайті.
І видаляти їх, очевидно, ніхто не збирається. Виникає цілком логічне запитання: "Чому тоді незареєстровані користувачі взагалі можуть залишати коментарі на сайті, і чому ті з них (коментарів), що принижують честь та гідність інших людей, іноді навіть приправлені матюком, так і залишаються висіти, а інші, за чиєюсь вказівкою, видаляються. Де ж справедливість? Кому у таких випадках надається перевага? І якщо кожен має право на власну точку зору та вільне її вираження, то чи не є дії адміністратора сайту (видалення окремих коментарів) порушенням гарантованих Конституцією прав?"
інша справа - відповідати за свої слова. На конкретному прикладі бачимо, що більшість наших співгромадян, ховаючись за ніками в Інтернеті та телефонуючи до редакції на правах анонімності, розповідають вельми цікаві речі про різні аспекти нашого життя, знають, у кого які вілли, хто з чиновників на яких машинах їздить та з ким кохається, однак коли справа починає набувати дещо інших рис - відмовляються від своїх слів, мовляв, ми тут ні до чого. То чого ж ми тоді хочемо? Справедливості? Моральності? Порядку?! Сьогодні анонімні листи (телефонні дзвінки) - нічого не варті, і якщо ми справді хочемо справедливості - не треба мовчати, не треба ховатися за спинами своїх колег, боячись, що за поширення очевидної інформації вас звільнять. Та якщо вас задовольняє нинішній стан справ (у нашому місті, на підприємстві, де ви працюєте, у державі), то і надалі, мовчіть, "насолоджуйтеся", так би мовити, стабільністю.
Журналісти нашої редакції, готуючи до друку резонансні матеріали та посилаючись при цьому на анонімні коментарі чи листи (бо люди у подібних ситуаціях, зазвичай, не бажають називати своїх прізвищ), щоразу наступають на одні і ті ж граблі. Як кажуть, вчить нас життя, вчить, а в результаті - одні двійки. Іншими словами - преса завжди крайня. А потім починається - дзвінки невдоволених читачів, погрози опинитися за ґратами та все життя виплачувати компенсацію за завдану моральну шкоду. А все тому, що дійсно хотілося допомогти, хотілося відновити справедливість у нашому житті. Маючи певні важелі впливу на ту ж таки владу, преса (на загальнодержавному, обласному і місцевому рівнях) завжди намагалася і намагатиметься (!) їх використовувати. Але за умови, якщо справедливості хотітимемо усі і до кінця. А не так, як це зазвичай трапляється... Ігор Івахненко
|