Червоне яблуко, жовте листя, блакитне небо, зелене поле, сліпучо-білий сніг - кольори навколишнього світу, вони різно­манітні, ми їх бачимо, милуємо­ся ними, малюємо їх. Та поряд з нами живуть люди, які не мають такої радості - бачити кольори. Це незрячі, і їх у світі понад 50 млн. Жорстока реальність, і, напевно, кожна людина хоч раз у своєму житті зустрічала на вулицях міста незрячого, складно не помітити ін­валіда по зору - вони ходять у сон­цезахисних окулярах, з собакою-поводирем, з провожатими, або з білою тростиною в руках.

«День білої тростини» - це не свято, це спроба зрівняти в правах інвалідів та умовно здорових лю­дей. 1З листопада - міжнародний день сліпих, ця дата вибрана неви­падково, по рішенню Всесвітньої організації охорони здоров'я цей день призначений для того, щоб привернути увагу людей до тих, хто назавжди втратив зір і опи­нився в складній життєвій ситуа­ції. Саме 1З листопада народився француз Валентин Гаюї, засно­вник першої школи для сліпих.

Історія білої тростини почалася у 1921 році, коли англієць Джеймс Бігс, осліплений у молодості, намагався вести активне самостійне життя, і щоб відрізнятися від зви­чайних перехожих з паличкою, по­фарбував свою тростину в білий колір. Те саме він радив робити й іншим незрячим. У Франції біла тростина з'явилася в 1930 році, вона стала символом, що закріпи­ла соціальний статус сліпого, ста­ла його пропуском і посвідченням. Природа невблаганна, медицина не всесильна, і проблеми зору іс­нують і в Україні, і в нашому місті також. Сьогоднішня розповідь про життя однієї незрячої охтирчанки.

22 листопада 1981 року у сім'ї Колодяжних народилася дівчинка, в цей день випав сніг і мама назва­ла доньку Сніжаною, і хоч з того дня пройшло 29 років, ця дівчина ніколи не бачила снігу, вона від­чуває його на дотик, бо народила­ся сліпою. Як склалося загалом її життя у нашому соціумі?

Батьки Сніжани після багатьох спроб і консультацій з медиками зрозуміли, що їхня донька сліпа і, що нічого з цим не вдієш. Зми­рилися з долею і постаралися зро­бити все, щоб донька змогла достойно жити. З 5-ти до 19-ти років Сніжана Колодяжна навчалася в Харківській гімназії для сліпих, де створені всі умови для комфортно­го проживання та навчання. Діти в цьому закладі вивчають ті самі предмети, що і в звичайній школі, тільки їхні підручники спеціаль­ні, написані рельєфно-крапковим шрифтом. Сніжані подобались гуманітарні науки, а ще й хімія і біологія, з дитинства у неї тяга до медицини, тому після школи вона вступила до медичного коледжу, в спеціальну групу масажистів.

Зараз Сніжана живе у сім'ї свого брата Максима і його дружини Оксани, у гарній родині, де є двоє маленьких племінників, і тому завжди гамірно й весело. У Сні­жани своя кімната, життя її розмірене й спокійне, вона сприймає своє життя, таким, як воно є, до­помагає Оксані по господарству, робить масаж родичам, друзям, дітям; листується зі шкільними друзями, любить читати спеціаль­ну газету для сліпих «Промінь», любить подорожувати і слухати, як бабуся читає «Біблію», а не­давно з'явилося нове захоплення, слухати розповіді в аудіозапису, зараз розмірковує разом з відомим психологом Валерієм Синельниковим. «Мені подобається, що він не нав'язує своєї думки, а під­штовхує до роздумів. Я сприйняла свою життєву ситуацію з миром. Ті радості, які зрячі люди через повсякденну суєту не відчувають, я сприймаю з подякою», - говорить Сніжана.

- Як ти відчуваєш людей?

- По інтонації, по образу мис­лення, по манері спілкування.

- Сніжано, які в тебе захоплен­ня в різні пори року?

- Я дуже люблю природу, насо­лоджуюсь її запахом. Мені дуже подобається бувати в лісі, почути як співають лісові пташки і почути аромат лісу, восени люблю, як лис­тя шелестить під ногами, а взимку люблю, коли багато снігу і мороз і сонце.

- Як ти сприймаєш навколиш­ній світ?

- На дотик, на нюх, на смак.

- Про що мрієш?

- Дуже цікаве питання. Ну звісно про щасливе майбутнє своєї сім'ї, України, мрію про свого супутника життя, хочу вдосконалювати свої здібності в області масажування. Я дуже вдячна територіальному центру, коли вони запрошують на концерти, цікаві зустрічі, там є з ким поспілкуватись.

Ось так живе щаслива незряча людина. Можливо, її життя скла­лося б інакше, але у Сніжани гар­ні, розумні батьки, які колись їй сказали, що бути сліпою це не най­більше горе. І вона пристосувалася до життя і дуже вдячна своїм бать­кам, вчителям, друзям, рідним.

Після спілкування з незрячою дівчиною, з таким чудовим ім'ям Сніжана, я довго не могла отями­тись від того, яка вона спокійна і врівноважена, незважаючи, на те, що не бачить. Тому, коли ви роз­дратовані, збентежені, засмучені - просто подивіться уважно на­вкруги. Подивіться, який чудовий і різнокольоровий світ! Від однієї такої радості ви просто зобов'язані бути щасливими!

Валерія БАКУЛІНА