СТРАШНО, МОТОРОШНО, АЛЕ ЖИТТЯ ТАКЕ НАШЕ
Автор Город А   
26.04.2006 г.
Ми, мешканці міста, не змогли пройти мимо ганебного вчинку, який був здійснений перед самим Великоднем, і вирішили написати лист до редакції, щоб про це дізналися всі люди. В місті був здійснений вандалізм. Люди, вірніше буде сказати "нелюди" замахнулися на святе - капличку Охтирської Божої Матері. Був зірваний замок, в приміщенні все розбито, зникли ікони. Це не одинокий випадок. Так, в минулому році невідомі здійснили підпал каплички, що принесло великі збитки. В свій час Вініченко Михайло Григорович, якого всі добре знають, зробив для жителів міста добре діло, увічнивши святе місце, де колись була знайдена чудотворна Ікона Божої Матері, щоб кожен міг прийти поклонитися. І от знайшлися недобрі люди...

Ми звернулися в правоохоронні органи, і сподіваємося на оперативне розслідування, що винуватці будуть знайдені.

Жителі міста Валентина Луценко, Любов Бєловєжкіна.


Чому трапляється подібне? На якому камені виростаєчтой вандалізм? В який момечнт і навіщо позбавляє людину Господь розуму і вона стає здатною на нелюдські вчинки? Певно, людина того розуму немала зроду. І в душі у неї пустка, порожнеча, нічим не заповнений простір. Тиняється та людина (ба, й не одна) містом, і не знає, куди себе подіти: думати не навчилася, в душі порожньо, а от в руках сила є...

Страшно, моторошно, але життя таке наше. То святе місце, капличка, а хоч би й не святе. Адже у будь яких речах і справах, що створюємо: чиясь праця, час, натхнення, розум. Збудовано людям на радість, на втіху. Та не кожен здатен втішатися красою та святістю. Втішаються й чужим болем, грубощами, втішаються від того, що руйнують... бо самі нездатні будувати.

Добро і зло змагаються між собою споконвіку. І не завжди викрите й покарне зло стає на шлях виправлення: зло є, було і буде. Страшна біда приходить тоді, коли люди перестають розуміти, що є що, не відрізняють понять ''добре" і "погано". Від того у їхніх серцях настає руїна, і навколо них - руїна. Ось ми цю руїну й побачили, у вигляді понівеченої каплички.

Ось дві молодесеньких мами ідуть вулицею з дітками, розмовляють між собою рясним, міцним матом. Дітки тої мови звісно не жахаються, дітки маминої мови вчаться. Для них то вже буде норма, а значить, "добре".

Ось річечка Охтирка, а через неї місточок. Батьки ведуть діточок до дитячого садочка кожен ранок. Весело діткам іти, їм не ріже око, що повз доріжку не трава зелена, а купи бруду рясніють. Сині, червоні, жовті шматки різного непотребу при-крашають їхній щоденний шлях. Дітки вже звикли, вони думають, що це є "добре", що так і має бути.

Ось хлопчики-підлітки серед білого дня, майже у самому центрі міста стоять під дверима комп'ютерного клубу, позгиналися. Палять цигарки, п'ють пиво з пляшок та хвацько спльовують собі під ноги. Повз них ідуть дорослі. І ніхто не жахається. Ніхто не б'є на сполох. Дитина, що відкрито п'є і палить - це вже теж "добре"?..

Цей сумний перелік може тривати довго. На жаль. І сплюндрована капличка займає в ньому своє законне місце.

Загалом, друзі, треба щось робити, і як радив геніальний професор Преображенський, передовсім, з нашими головами. Бо "розруха" починається саме там. Розповсюджується швидко, а її наслідки дуже в'їдливі і довготривалі. До того ж можуть мати незворотній характер.