Митрополіт Євлогій заборонив служіння в с.Журавному на Охтирщині архімандріту Серафиму. 

Чому і як це відбулось, пояснив сам архімандрит Серафим. 

Далі пряма мова  Серафима Панкратова. 

ПРО МОТИВИ МОГО ВИБОРУ

Впевнений, що немало моїх знайомих, захочуть пояснень, що саме відбулося. Не маючи сил та змоги розповісти про це кожному окремо, напишу відкрито.

Що передувало: 

Я звернувся вперше до Бога з молитвою та пережив Його присутність завдяки місіонеру о. Андрію Кураєву. Місіонерство, або як говорити з людьми нецерковними про віру в Бога та Християнство — це те, що завжди займало мою увагу. З бігом часу я усвідомлював, що це — головне моє покликання. Невдовзі після травневого Собору УПЦ, коли з’явилися серйозні сумніви, що дійсне усамостійнення нашої Церкви все ж відбудеться, я собі твердо сказав, що не зможу далі залишатися в УПЦ в двох випадках: 

— якщо побачу повернення УПЦ до попередніх відносин з Рпц;

— та якщо я на власному досвіді пересвідчусь, що перебування в ній радикально звужує мені можливості свідчити про Христа людям, які ще не належать до Церкви. Я не готовий зарити талант в землю, відчуваючи свою відповідальність перед Богом за нього.

А тепер про те, що відбулося.

Митрополит Євлогій заборонив мене в служінні. Підстава — полишення місце служіння. Це дійсно так. Мені зробили пропозицію, від якої я не зміг відмовитися, бо вона не лише відкривала широкі можливості служіння іншим, тим, чим я, власне, й вмію (та що в Журавному, я, на жаль, реалізувати майже не можу), а й стосувалася теми, яка мене дуже непокоїла — реабілітації військовослужбовців.

Але в місці, де поява архімандрита УПЦ не могла не визвати серйозної напруги. Тому я просив митрополита Євлогія вивести мене за штат. Це б зберігло для мене й можливість іноді служити в Журавному та Рибальському. Єдина можливість отримати його згоду, була в тому, що ні в якому разі йому не можна було говорити, куди саме я зібрався. Він відмовив, м’яко, але відмовив. Тому я повідомив чотирьох сестер-монахинь та небагатьох парафіян (о, це було важко!), що обставини мого життя так склалися, що я вимушений поїхати в Київ, а служити зможу лише раз на місяць. Попросив наразі про це не розголошувати. 

Це було для мене непростим, але виваженим рішенням.

Опинившись в Києві, вочевидь побачив, що моє подальше перебування в УПЦ не лише зашкодить самій справі, але й принесе неприємності тим, хто ручався за мене. Виявилося, що й вони насправді сподівалися, що я швидко ухвалю рішення про входження до юрисдикції ПЦУ. І справа не у «безбожній владі», не в «підступах» ПЦУ, а в тому що ну ДУЖЕ суспільство налаштоване проти УПЦ. І це — в першу чергу на совісті керівництва та єпископату УПЦ, з їх ганебним мовчанням! 

Я ніби вперся в стіну: ось вони, твої зачинені місіонерські можливості! А втім, виявилося, що самому обірвати можливість служити хоча б раз на місяць з тими, з ким був п’ятнадцять років, кого полюбив, та хто тебе любить, дуже важко, навіть заради великої мети. І мені самому було це вкрай важко зробити.

Цей вузол, що не міг розв’язати я сам, розв’язав митрополит Євлогій, коли я повідомив йому, куди саме влаштувався на роботу, та що служити у себе зможу лише раз на місяць. 

Митрополит попередив, що, якщо не одумаюсь, заборонить мене в служінні. Відповів, що вже ухвалив рішення прийняти можливі наслідки, написавши йому. 

Заборонив. Я навіть вдячний йому за це. 

А ще – щиро вдячний, що він не побоявся на п’ятий день війни, коли на околицях Сум точилися бої з рашистами, підтримати відкритого листа духовенства нашої єпархії з відмовою поминати т. зв. патріарха Кирила (а гундяєв ніколи б не простив того, з кого це непоминання почалося). А пізніше й відкритого листа до митрополита Онуфрія про необхідність скликання нового Собору УПЦ та остаточного розриву з Рпц. За те, що був одним з лише двох (якщо не помиляюсь) архієрєїв УПЦ, які відкрито заявляли протест путіну ще до повномасштабної війни. 

Він жодного разу не докорив мені за мої ініциативи. Ну а те, що «кріпак пана полишив» — ось цього вже наші єпископи витерпіти не в змозі, це — вище їх сил! Наш брат, священик — власність єпископа. Епоха кріпосного ладу для нас не закінчилася, особливо це стосується нашої єпархії. 

А тепер, на прощання – про УПЦ, з біллю.

Я в УПЦ зустрів Бога. Я став тим, ким я є сьогодні, — з усіма моїми поглядами всупереч із загальними трендами УПЦ, — саме перебуваючи в ній. Прийшов до неї українофобом, космополитом, а перетворився на патріота. В минулому часто просив Бога дати мені розуміння різних подій. Саме тому, під час Помаранчевої Революції я зовсім по-іншому зміг побачив свій народ, полюбив його, навіть захотів повноцінно вивчити українську мову. 

Через те, що я відкрито висловлював свої погляди стосовно януковича та підтримував Революцію (як і більшість членів невеличкої парафії-громади при храмі Сумського духовного училища), тодішній єпископ не захотів мене хіротонізувати у диякони, як збирався до того, «бо не смиренний». Але згодом мої погляди все ж не завадили мені стати священиком в тій само єпархії, але вже при новому єпископі. 

Ще задовго до 2022 року я намагався відверто говорити з парафіянами та окремими знайомими священиками про проблеми та хвороби УПЦ, про росію та її руйнуючий вплив, про нехристиянське, гріховне ставлення до УПЦ КП та ПЦУ, нездатність та небажання самим вирішити проблему «розколу», пізніше – про те, що ПЦУ – це еклезіологічно повноцінна Церква. Намагався писати про це під псевдонімом в фб, але по реакції побачив — переважна більшість почути все це не готова, мої потуги ні до чого не призводять, я лише зміг пом’ягшити радикальні погляди деяких парафіян. Я казав собі: затуливши собою амбразуру (тобто наразившись на автоматичну заборону), нікому особливої користі не принесеш, сиди, Штірліц, чекай свого часу. Я вірив, ба більше, нібито знав, що буде час, коли багато хто в УПЦ буде здатний почути правду. Не гадав, що цим часом стане повномасштабне вторгнення. Щоб у когось не склалося враження, що ніби я такий собі міцний борець за правду, чесно скажу, що я раніше був переважно конформістом, якого періодично все ж таки «проривало». Але з парафіянами та сестрами це були доволі часті бесіди. Скажімо так, чим далі, тим більше я звільнявся від конформізму (зі смиренням, до речі, він нічого спільного не має). 

З початком повномасштабної війни я більш системно та глибоко почав бачити хвороби УПЦ, навіть до відчуття глибокого жаху. На початку війни, коли я опублікував перший критичний текст («УПЦ. Как мы настроили против себя украинское общество»), я й половини цих проблем не усвідомлював. 

Але ніколи, НІКОЛИ!!! Не відчував, що Господь покинув її. Нажаль, на сьогодні, не зважаючи на те, що потуги таких як я, почали викликати зворушення в системі, все вперлося та наразі розбилося, ні, навіть не об проросійську частину єпископату (а вони протидіяли), а об митрополита Онуфрія. 

Який сів на той престол, на якому може сидіти лише Соборність Церкви. І що він планує робити далі — нікому невідомо. Все, що я чув з його висловів, приватних та публічних, не складається в єдину картину, це суперечливі твердження. Але через його вибір страждають всі.

Так, Христос не полишив УПЦ, але в ній Його ноги зв’язані. Він хотів би «йти» в школи, в університети, армію. Але в відповідь Йому кажуть: «Ну куди, Господи, Боже, Тобі ходити! Там одні безбожники, гонять нас звідусіль, сиди з нами, втішай та жалій нас!» Хотів би Він дещо промовити до УПЦ, але голос Його заглушає великий галас: «Гоніння за Христа! Богоборці намагаються знищити Церкву!»

Я став сумним свідком того, як велика церковна спільнота відмовляється від невід’ємного, можливо, головного, покликання Церкви, та відвертається від серця свого народу. Заради страху опинитися в ситуації «канонічної невизнаності». Такі маловірство та малодушність можливо пробачити лише неофітам. 

Я не вважаю за потрібне пояснювати все, хоча й розумію, що мої одкровення можуть визвати серію запитань. Наприклад, була деяка повністю не вирішувана проблема мого подальшого служіння в жіночій Обителі Журавного, але я не буду це пояснювати. 

Я намагався бути відповідальним за те місце, де я народився духовно, намагаючись до останнього, доки є можливість, не полишити, а разом з іншими змінити, з Божою допомогою.

Але у мене є сподівання, що ті, з ким ми були друзями, ми друзями залишимось. І що в ПЦУ, окрім моїх давніх друзів, я зможу знайти нових. А ще, що прийде час, коли, побачивши наслідки «канонічних» війн, словосполучення «канонічна Церква» у більшості буде викликати здоровий рвотний рефлекс, а замість нього вживатиметься здорове словосполучення «Церква Христова».

архімандрит Серафим Панкратов, 

старший науковий співробітник Національного заповіднику «Києво-Печерська лавра»

Архівне фото зі сторінки Серафима Панкратова.