Фотомайстр Євгеній Михайленко напередодні свого 60-річчя розповів, як він закохався у світлопис.

– Можу сміливо припустити, що з дитинства ви не розлучаєтеся з фотокамерою…

Михайленко Є.В.:

– Так. Свою першу професійну зйомку провів у 10 років, фотографував весілля. Тобто в 2021-ому виповнилося 50 років, як я став фотографом. Рідна тітка пів століття тому привезла мені фотоапарат «Смена-2М». Це був цінний та пам’ятний подарунок, який визначив мою долю.

– Не замислювалися, чому подарували вам саме фотоапарат? 

– Мені дуже подобалося влаштовувати різні спектаклі, постановки. Був непосидючим. Ця риса зі мною усе життя. Я відчував, помічав цікаві життєві моменти, які тільки плівка могла зберегти надовго. Починав на «Свемовській» плівці. Зараз цифрова техніка наблизила фотомистецтво до дітей. Раніше, щоб отримати 1 фотографію потрібно було добряче попрацювати.

– Ви пам’ятаєте момент, коли вперше побачили фотоапарат?

– Дуже добре пам’ятаю. Мені було три роки. Дідусь узяв мене з сестрою та повів до складів – зараз на цій території лікарня. Нас прийшов туди знімати професійний фотограф. У нього була камера схожа на «Москву-5» з гофрованим об’єктивом.

– Вас не злякали складнощі фотопроцесу?

– Навпаки, викликали інтерес. Коли робив перші кроки в мистецтві світлопису в Охтирці лише у 2-х магазинах існували фітовідділи, де завжди не вистачало саме того, що ти шукав. Зараз дістаєш камеру, натискаєш на кнопку і бачиш кадр на дисплеї. Щось не сподобалося, можеш зробити скільки завгодно копій, перефотографувати. 

Раніше працювати з камерою вдавалося не всім. Складнощі багатьох відлякували. Зібралися у похід з фотоапаратом? Потрібно спочатку купити плівку відповідної світлочутливості (якої могло й не бути), перемотати рулон у темряві в касету, вставити касету в корпус. А там всього 36 кадрів. Не розгуляєшся. Інколи бажання виграти зайвий кадр призводило до халепи. Намотували менше потрібного на держак, внаслідок чого недостатньо закріплена плівка на котушці фотоапарату лишалася взагалі не відзнятою. 

Навіть добре відзнявши можна було залишитися ні з чим. Бо в корпусі плівка могла не перемотатися назад у касету. І це ж тільки початок роботи. Попереду проявка. Намотати по спіралі та вставити у бачок – ціла наука. Потім проявити, закріпити, висушити. Ось плівка готова до фотодруку. Треба коштовне обладнання, знову ж таки хімікати, щоб надрукувати світлини. Наприклад, фотозбільшувача у мене довго не було. Ходив з Грабовського на вул. Революції до двоюрідних братів Юрія та Бориса Кутових.

– Довго ходили?

– Три роки, не менше. Але раніше, ніхто не сприймав такі візити, як щось обтяжливе. За СРСР складалися простіші відносини між людьми, хоча життя легким не назвеш. Брати мої були старші за мене, втім часто брали мене з собою в різні пригоди – на рамі веломашини в ліс, на плоскодонці плавати по меліоративним каналам. Рибалили, фотографували, дружили щиро і досі дружимо. Той хто каже, що за радянських часів жилося добре, мабуть, має на увазі саме людські стосунки. У всьому іншому Радянський Союз був некомфортним для життя. Фотозбільшувача в Охтирці – не купиш. Моя бабуся вирощувала кролів та продавала їх у Харкові. За «кролячі» гроші там придбала фотозбільшувач. Це непросте завдання для літньої жінки – знайти де є, відстояти чергу. Товар міг скінчитися, бо черги радянські – тягнулися інколи на 100 і більше людей. Номери писали на руці – ось такі були часи. Навіть продаючи кролів – нібито чесний і офіційно дозволений заробіток – бабусі доводилося комусь постійно «давати на лапу» – на автовокзалі, на ринку. Загалом життя було непросте, а точніше неправильне. 

– А в якій школі ви вчилися?

– У першій школі. Вона була меншою, ще без добудов. Колишня чоловіча гімназія. Прекрасні вчителі викладали. З моєю першою вчителькою – Нелею – по сей день дружимо. Безперечним авторитетом користувався фізик Яків Харитонович Денчик. Він викладав складний предмет з гумором, жартами, цікавинками. Його манеру я мимоволі перейняв, коли потім теж став вчителем. Вчив хімії у 5-ій школі при директорі Людмилі Поляковій. 

– З якими викликами зіткнулися, коли вчителювали?

– Мені дали сформувати «Г» клас і я набрав тих, хто відвідував різні гуртки. До речі в Охтирці зараз А, Б, В, а тоді були і Д-класи, і Є. Наш  клас зібрався цікавий, але трішки проблемний – бо усі занадто активні. З багатьма своїми випускниками досі підтримуємо зв’язок. Хоча під час навчання порозуміння досягали не завжди…Застав період переходу на 5-денну форму навчання після 6-денної. Нібито у чому складність?! Але насправді це  непростий процес. 

– Не жалкуєте за педагогічною кар’єрою?

– Я занадто непосидючий для постійного, монотонного вчителювання. Як тільки з’явилася можливість, почав підробляти, фотографуючи весілля в РАГСі. Потім створили приватне підприємство «Фенікс». Купили на ті часи нереально дорогу машину кольорового друку фотографій. Були піонерами в цьому напрямку. З плівки одними з перших перейшли на «цифру». Мій друг і колега Ігор Сухомлин став заслуженим працівником побутового обслуговування. Приємно, коли якісна робота знаходить гідну оцінку держави.

– Наскільки мені відомо, ви продовжуєте викладання, тільки не в школі, а …

– У фотостудії «КАДР», яка була створена при МЦКіД «Кнєжа». Я, як керівник громадської організації фотокіноосвіти, хочу подякувати Катерині Макаренко, котра допомогла втілити нашу мрію у реальність. Зараз чи не у кожного школяра є камера, що в моєму дитинстві й не снилося. Однак, мало мати техніку, треба ще розумітися на світлописі. Без навчання це неможливо. 

Наші випускники успішно вступають у профільні виші. Цьогоріч до  Київського національого університету культури і мистецтв вступила Анастасія Буртилей. Нещодавно її запросили здійснювати фотосупровід концертів популярного артиста. Також учні студії «КАДР» постійно беруть участь та перемагають в різних творчих конкурсах. У тому числі міжнародних – «Кришталеві джерела», «Ми – люди Землі».

– Ви були організатором різних творчих змагань. Коли очікувати черговий конкурс?

– Мені подобається влаштовувати творчі змагання. Згодом вони трансформуються, і буває що мене відтісняють інші. Так, наприклад, трапилося з «Кришталевими джерелами». Був ще конкурс «Платоновими стежками», «Дитячий погляд через об’єктив». Останній мені дорогий тим, що в ньому ми запровадили номінацію «Бліц». Суть її в тому, що дитина отримує завдання за годину зробити світлину на тему «Рух», «Сніг» тощо. Плануємо його провести в чергове наступного року. Спілкувалися на цю тему з мером Павлом Кузьменком, головою РДА Леонідом Клизубом, народним депутатом Миколою Задорожнім і губернатором Дмитром Живицьким. Проблема в тому, що для виставки робіт потрібно надрукувати фото високої якості, а це зараз недешево.

Ми хотіли, щоб у конкурсі брали участь усі юні любителі світлопису збільшеного Охтирського району, з Тростянеччини, Великописарівщини включно. Це для мене був би найкращий подарунок до півстолітнього ювілею творчої діяльності.

Андрій Міхєєв