27 вересня – Всесвітній День туриста. Це свято всіх, хто хоч раз відчув себе мандрівником, хто, вибравшись із щоденної суєти, вирушив у ліс, поле, до річки, на море, в сусіднє місто або село, в столицю, в іншу країну. Туристи - це люди, які люблять мандрувати і відкривати для себе щось нове, незвідане, незнане. 

27 вересня, завзяті туристи, зазвичай святкують цей дивовижний день. Охтирські туристи, не виняток. На жаль, однієї великої охтирської мандрівниці не буде серед них. Тому згадаємо Світлану Хоруженко. Здається, що пів Охтирки знали цю людину. Для багатьох вона відкрила Україну, як незрівнянну і цікаву країну. Останній допис Світлани на своїй сторінці ФБ: «Запрошую 4 вересня  - «Харитоненківська ремінісценція» на Співочих Терасах». В цей час вона вже була в лікарні, але й там організовувала групу й переживала, щоб усе відбулося якнайкраще. Група набралась, все відбулося на Співочих Терасах. А 6 вересня Світлана померла в лікарні від ускладнень після коронавірусу…

Якою Світлана Хоруженко була і чим запам’яталась?

Анастасія Хоруженко, донька: «Без мами тепер ніяк. Ми ще й досі не можемо усвідомити, що її насправді немає. Вона була такою непосидючою, енергійною, заводною. Подорожі – це була справа її життя. Вона цим жила. І, звичайно, онуки, мої діти Захар і Назар для неї були найголовніші. Бабуся їх навчила читати, писати, малювати. У бабусі діти потрапляли в казку.

Мама любила великі свята: Різдво, Новий Рік, Великдень і різні традиції. Захару й Назару з бабусею ніколи не було нудно. Вони разом щось майстрували, розмальовували, готувалися до свят. Вчили колядки, щедрівки, вірші. Після кожної подорожі вона розповідала про все цікаве, що сама для себе відкрила. Діти знали про українські музеї, і що там у кожному цікавого, знали багато різноманітних історій та легенд. Їм тільки 5 років, а вони вже стільки всього знають завдяки бабусі. 

Якось вона пообіцяла Захару й Назару, що обов’язково покаже їм море. І цього літа наполягла, щоб узяти онуків із собою. «Бо наступного разу може й не бути», наче наврочила собі.

Мама за професією була кравчинею. Якось поїхала з групою Ольги Косарєвої в Святогірськ. Це було років 10 тому. І з того разу «захворіла» подорожами. Їй хотілося знову кудись їхати. Поступово зібрала групу знайомих, друзів і постійно мандрували. Найбільше мамі подобались Карпати. Казала, знайду собі Василя, та й залишуся в Карпатах назавжди. Не знайшла...

А, взагалі, мама об’їздила всю Україну. Якщо три тижні вдома, вже рвалася кудись їхати. З минулого карантинного року відкривали місця, що неподалік. Виявляється, що поряд з нами теж багато всього цікавого. На її телефоні безліч скріншотів різноманітних подорожей, маршрутів, екскурсій. В її записнику безліч адрес і телефонів. У неї уже була запланована і розписана по маршруту подорож до Чернігова, Новгород-Сіверського на 14 жовтня, на Покрову. Їй і досі телефонують…

Я вдячна мамі за все. Ніяк не можу сказати дітям, що бабусі немає. Кажу, що поїхала далеко й надовго. Коли похолоднішало, діти переживали, чи тепло бабусі?…»

Ніна Гриб, подруга: «Свєта моя найкраща подруга. Ми жили в одному будинку. Вона й заохотила разом подорожувати. Наша група завжди їздила з жовто-блакитним прапором «Охтирка», який ми самі пошили. Так популяризували наше місто. Завдяки Світлані маю море яскравих спогадів про наші мандри. Де ми тільки не були! Тепер ми знаємо, яка цікава Україна, ми відвідали багато замків і палаців, цілющих джерел, печер, храмів, монастирів, музеїв, театрів, відпочивали на морі і сплавлялися Ворсклою на байдарках. Завжди велика група туристів, всім треба дати раду, організувати. А групи були із людей різного віку, від 5 до 75 років. Світлана пам’ятала весь маршрут і вирішувала всі побутові питання. А ми ж інколи мандрували тижнями, переїжджаючи з одного міста в інше. 

Світлана була ще й велика рукодільниця. Заздалегідь готувалася до свят. Або сама їх створювала. І нам завжди було весело. Настає пора театрального сезону. І ми б уже готувалися на Полтаву. А на день туриста можливо поїхали б у музей весілля в Диканьку… Як тепер без Свєти?».

Ольга Косарєва, колєжанка: «Із Світланою я знайома майже 40 років. Знайомство почалося зі школи №6. Я тоді там працювала, а Світлана ще навчалась. Дужче познайомилися з нашої першої спільної подорожі до Святогорська. Це було у жовтні 2010 року. Можна сказати, що я її туристична мама. І таке буває. Коли мандрували гуртом, Світлана допомагала мені в інформаційних питаннях. Вона молодша, «дружила» з Інтернетом. А в дорозі трапляються форс-мажори. Пам’ятаю, як затримались на маршруті, і пізно потрапили в Івано-Франківськ. Треба десь переночувати. Де знайти готель? Світлана зв’язується телефоном зі своєю Настею, та знаходить готель, і нас, 18 чоловік селять у двох кімнатах до ранку. Світлана вміла домовлятись.

Іще один форс-мажор. Були ми на Тернопільщині, в Чортківському районі. По маршруту мали оглянути печеру Кришталеву. Але опинилися біля печери Вертеба. Треба знайти екскурсовода. Бо ця печера – просто дірка в землі. А чим же ж вона цікава? Світлана знаходила вихід із любої ситуації. І знайшла екскурсовода. І ми дізнались, що гіпсова печера Вертеба належить до найбільших печер у Європі, там проводять спелеологічні маршрути. Вертеба складається із довгих гіпсових галерей і є особливою серед печер Поділля, бо там була стоянка Трипільської культури. Так несподівано дізнавалися цікаві історичні факти. 

Про Світлану можу сказати, що вона відкрила Україну не тільки для себе, а для багатьох охтирчан. Якщо я об’їздила майже всю Україну, то Світлана об’їздила її вздовж і впоперек, від Бахмута і Соледара на сході до Мукачевого й Чинадієвого на заході, від Чернігова на півночі до Вилково й Бердянська на півдні. 

Пам’ятаю цьогорічне відкриття мандрівного сезону. Закінчувався карантин. Весна, в лісі вже проліски. В неділю зранку телефонує Світлана: «Збирайся, поїдемо в Доброславівку на природу». І ми відкрили для себе дивовижну красу поряд, біля Доброславівки, біля піщаного кар’єру. Можна і в Карпати не їхати. Та все ж, мандри то особлива втіха.

Онуки Світлани, Назар і Захар, мають високий інтелектуальний рівень. Бабуся скільки всього нарозповідала! Також навчила їх українським традиціям. А їхня оселя завжди була прикрашена різдвяними, великодніми віночками на свята. Я завжди з нетерпінням чекала колядників-щедрувальників Захара й Назара з бабусею. І, мабуть, не тільки я». 

Світлана Хоруженко залишила слід по всій Україні. І не тільки свій, а й рідного міста. Вона залишиться в нашій пам’яті веселою, радісною, святковою, гомінливою, енергійною, яскравою.  Хай там, у засвітах їй буде тепло.

Валерія Бакуліна