«Дуже буде шкода мені, якщо й Зелене озеро всохне, бо саме проти нього, в будинку на розі колишньої Вище-Котелевської вулиці та Зеленого провулка, пройшло моє дитинство й юнацтво...», - бентежився у своїх мемуарах Борис Антоненко-Давидович.
А ми з вами, шановні охтирчани, готуємось до 380-річчя заснування нашого міста. Всі ми знаємо, що унікальність Охтирки – поділ на сотні. Та чи кожен знає, на якій сотні мешкаєте? А що цікавого знаєте про свою сотню? До дня народження міста залишилося обмаль часу. І «Український клуб Охтирки» вирішив прогулятись сотнями міста Нашого і поділитися своїми враженнями про почуте, побачене і спробуване. Доброю на почин стала Ольга Косарєва, яка запросила нас на гостину на свою 10 сотню, яка починається із легендарного Зеленого озера.
Тож не спроста ми почали зі спогадів українського письменника про життя в Охтирці на 10-ій сотні: «… Оселилась моя родина там ще тоді, коли навколо Зеленого озера була пустка – вигін з кількома старими вербами на березі (розсадник та двоповерховий будинок проти нашого будинку, що утворили Зелений провулок, з’явилися пізніше, напередодні Першої світової війни). Крім тих верб, ніякої зелені не було навколо Зеленого озера, а в самому озері водилися карасі й можна було купатись».
Тож, дякувати Богові озеро не всохло. Купатися вже не можна, а карасі водяться, ще й лебеді плавають. Над озером величається школа, ЗОШ №4.
«Двоповерховий будинок було збудовано на кошти вчителя Н.Бублик. Після його смерті, його дружина заповіла власний будинок і присадибну ділянку земству. Куди переїхало у 1884 році жіноче Комісарово-Костромське училище. У 1907 році тут розмістилась полкова школа 68 Охтирського стрілецького полку». Та все ж після війн і революцій тут знову навчають дітей. У 1980 році школі присвоїли ім’я Остапа Вишні. В цій школі навчався Герой України Вадим Кутовий. І це вже новітня історія України, Охтирки і ЗОШ №4.
…Козацька площа колись у давнину іменувалася Ярмарковою. І з’їжджалися на ярмарок люди з усієї Слобожанщини й Гетьманщини. Ярмаркували в Охтирці 4 рази на рік. А який же ярмарок без циганів?
«Мій дід, Петро Іванович Лисенко, родом із Більська, був славним козаком: під 2 метри зросту, ходив у вишиванці, любив ярмаркувати і товаришував із циганами. Під час Голодомору вони врятували дідову родину від голодовки. Борг дід Петро віддав своїм прізвищем. Бо циганів більшовики заставили осісти на одному місці… Та було то давно» (Ольга Косарєва зі спогадів своєї рідні).
Потім площа стала називатись «Червоного козацтва». В 1970-х тут знову відродився ярмарок. І охтирчани йшли скуповуватись на «толкучку». У 1990-х набудували яток і створили великий промисловий ринок… Та щось нема діла знову… Як звучить тиша – можна відчути тепер на цьому колишньому галасливому місці.
Тишею зустрічає нас і Соборний цвинтар. Тут так і повинно бути: вічний спокій і вічна пам’ять всім усопшим і всім загиблим. Новітня Алея Героїв нагадує, що в Україні і досі війна. Ми в боргу перед нашими героями.
Тут, на Соборному, історія трьох століть застигла у камені. Скульптури, янголи, кам’яні стовпи – Курили, Милославські, Фейкіші. Їхні могили виділяються серед інших і нагадують про Охтирку купецьку. Братська могила, зірки, обеліски нагадують про радянську владу, про війну Другу світову. Дерев’яні хрести, металеві надгробки… Різні епохи – різні пам’ятники… Ось і Айжан Більченко спочиває… Кладемо квіти. Згадуємо, мовчимо. Провідуємо рідних, згадуємо близьких…
І йдемо далі, в наше життя. За цвинтарем справжній полігон сміття. Непорядок поряд із КП «Благоустрій» - такі сучасні реалії.
Та все ж, світ рятує краса. Стоїть заквітчана, у затінку дерев, понад сторіччя зберігає свої історії, легенди й традиції школа на окраїні 10-ї сотні, ЗОШ №9. Колись на фасаді зазначалося, що це «Земська школа», потім стала значиться №3, наразі ЗОШ №9. Школа на околиці, в якій навчались діти із навколишніх сіл. А під час Другої світової – тут був німецький госпіталь, поряд німецьке кладовище, яке при відступі окупанти зрівняли з землею. Та школа знову відновилась, і потягнулися до навчання нові покоління. І нинішнім учням і вчителям є чим похвалитись і про що розповісти.
Повертаємо на вулицю Івана Франка. На гостину нас запрошує пані Ольга. Її двір нагадує заквітчаний музей декоративно-ужиткового мистецтва: глечики, горшки, тини, гойдалка, маки, півонії, мальви, сокирки. В оселі пані Ольги доста українських сувенірів, зроблених своїми руками й привезених із мандрівок по Україні. Про подорожі свідчить і стовп із вказівниками улюблених і відвіданих місць. А ми йдемо рятуватися від спеки під розкішну шовковицю. Господиня застеляє стіл скатертиною і частує нас варениками з полуницями. Бо смачніше ж у глиняному горщику, а узвар холодніший із полив’яного глечика. Двір Ольги Іванівни вінчає український прапор. І цим усе сказано.
До зустрічі, на наступній сотні!
Валерія Бакуліна