Головна arrow Розділи arrow Місцеві новини arrow Роздуми охтирського патріарха
Роздуми охтирського патріарха Печать
Автор Админ   
23.12.2019 г.

Image«Врятуймо культуру - і культура врятує нас!» 

Іван Григорович Шаповал нещодавно відсвяткував свій 95 річний ювілей. 22 листопада відомий охтирський художник приймав вітання з усього світу. Його вітали рідні, учні, друзі, колеги, міська влада. 

Такий поважний вік, а Іван Григорович нівроку: бадьорий, усміхнений, розважливий. За 5 років - століття! Наш Патріарх - мудрий і поважний, як і годиться старійшинам громади. Ми шануємо і прислухаємося до його думок, в яких мудрість і досвід, його спогади - то картинки минулого, які нікуди не поділись. Про що він думає сьогодні? 

«Вчора - Це Історія, Завтра - Таємниця, А Сьогодні - Це Подарунок Долі», - колись казала Елеонора Рузвельт. А Іван Григорович нагадав цю істину, і з радістю зустрівся з нами у своїй майстерні. Скільки мудрих думок і нагальних питань, яскравих спогадів про своє життя, про минуле й сьогодення Охтирки й України, про українські традиції, пісні, про своїх учнів розповів нам художник.

 

КІМНАТА-ДУМАЛЬНИЦЯ

«Свою майстерню я називаю кімната-думальниця. Раніше приходив сюди щодня. Зараз по-різному буває. Зайду сюди, посиджу, помрію, подумаю... Дивлюсь на чисте полотно... Що там буде? Отак під час роздумів народжується ідея. Зараз мені хочеться писати українські пісні. «Ой верба, верба, де ти зросла?..» Без верби і калини - нема України. А ще з дитинства люблю дуби. Це святе дерево,тому їх так  багато на моїх полотнах. Млини, храми... Наші втрачені реліквії.
Перш ніж картину написати, спочатку етюд малюю. Он їх скільки: і вугіллям, і олівцем. Все лежить, може до чогось долежиться. Скільки тут картин? Точно не скажу, а пишу я все життя. З чого все почалось? Ось дивіться - це буде майбутня картина, три кола трьох кольорів: червоний, жовтий, синій. З цього все й почалося.

Мені було років три. Надворі люта зима. Я хочу подивитися на світ Божий, підставив стілець і до вікна, морозенко все замалював, нічого не видно. Я стою, «хукаю», пальцем протираю. І бачу справжнє диво. Мама несе воду у відрах на коромислі, вода хлюпає і зблискує на сонці... В материних руках щось випромінюється, переливається різними барвами. Диво якесь. Заносить у хату і ставить диво на стіл... Звичайна скляна сахарниця. Але на ній були три смужки трьох кольорів - синій, жовтий, червоний.

 

СЛОБОДА ОЛЕКСАНДРІВКА

Слобода Олександрівка була і є у Краснопільському районі. Там було 5 фамілій і 5 черід корів. Ті, хто спав до обіду, нас куркулями називали. Що за слово таке «вдосвіта»? Це встати до світла. Так і вставали мої батьки. А дід - сильний чоловік був. Млин зробив, колеса робив. Ви знаєте, що це значить - зробити колесо? Він ще й карусель зробив, щоб розвага дітям була. Все продумав: на бантину -  шворінь... і колесо крутилось. В 33-ому прийшли до діда, кажуть: «Ви в списках куркулів». «От, кас'яни», - сказав дід. А зранку його вже не було, зник. А ми в ліс тоді перебралися... Дід об'явився аж у 37-ому. В Москві метрополітен будував. Він же майстер був. Сокира в його руках співала. Та й там донесли, «здали», що куркулем був.
Сусідського діда також розкуркулили. А в них 9 дітей було. Пам'ятаю, що той дід весь час ходив у полотняних штанях. І тин у них такий дивовижний був.
Чого люди тоді такі крєпкі були? Бо весь час працювали, і з природою дружили. От, наприклад, моя мама: воду носили на коромислі з яру. Коли не прийду зі школи, вона пряде. Всі ходили у полотняному одязі.
А які дуби були! Дітьми лежали було на траві і рахували воронячі гнізда на тих дубах. По 70 гнізд нараховували.
Така краса довкола. На городах мак кругом цвіте. Особливо ранком гарно - плесо червоного маку. І бджоли гудуть. Як розкривається квітка маку? Те що падає рано-вранці, налите водою, і чути хлоп-хлоп... А коноплі було! Маковим листям і хмизом топили, а конопля - для ткацтва. Природа все давала.
У Краснопільському районі були Монаші ставки. Монахи збудували водокачку, в школі була вода, туалет у приміщенні. Тоді прийшли комунари, створили комуну. Похазяйнували - знесли купола з церкви, церкву закрили, води не стало, і шкільний туалет перебрався в нужник надворі. Так почали комунізм будувати. В школу ходили пішки 6 кілометрів туди і назад. У 9-ому класі в мене не було взуття, босий ходив. Директор грав із нами у «війну». Він був командиром, а ми солдати. Нещодавно знайшов свою шкільну характеристику за 4-й клас. У графі «общественная деятельность» написано «юний піонер». В 7-ому класі - запрягав коня, у колгоспі працював. Діти даром робили. Комунізм будували. А в 9-ому класі - комсомол. Школу закінчив - війна почалася.

 

«НУ ЩО ПОБЄДІТЄЛІ, ХЛІБА НЕМА!»

Пам'ятаю 1941-й рік. Ми в лісі тоді жили. Батько читає «Пакт о ненападєнії». Прочитав і сказав «Обдуре». Так і сталося. Почалася війна... Що творилося в перші дні! Хаос. Сталін зник. В полон здалися 3 мільйони наших. У нас колгосп. Діди запрягли биків і вирушили рити окопи... Їдемо на захід. Всі «пливуть» на схід: коні, корови, тачки, столпотворєніє якесь... А вони літають, німецькі літаки тобто. Уявіть собі. Ми їдемо далі. Вже за Суми заїхали. «А куди ви їдете?». Завернули назад...
Мій брат Микола був кулеметником. Свій кулемет на руках проніс аж до самої Югославії, залишився живий. Батько, син куркуля, воював у складі окремої протитанкової винищувальної дивізії. Дійшов до Німеччини. Має багато різних нагород, і два Ордена Слави, третього не дали, бо - українець. У 1942-ому наші партизани з'явилися. Я ополченцем дійшов до Воронежа. Війну пройшов рядовим. Якось працював на складі. Там, неподалік, полонені німці працювали, грузили вугілля, будували інтернат. Полонені - це венгри, румини, італійці, німці... А мені малювати хотілось. Після війни почав вивчати ремесло художника.
1947-й рік. Війна закінчилась. Голодовка. Буханка хліба коштувала тоді 1500 рублів. Пам'ятаю зібралися всі дома, а мати й каже: «Ну шо, побєдітєлі, хліба нема».

 

МЕНІ ВЕЗЛО НА ХОРОШИХ ЛЮДЕЙ

Я приїхав у Охтирку у 1953-ому році. Так і живу тут усе свідоме життя. Викладав у педучилищі, у технікумі, в ПТУ, у школах міста. Мені везло на хороших людей скрізь і завжди. Дві головні жінки в цьому житті - Лариса, моя дружина, і Оля, моя донька. З моєю Лорою прожили 36 років. Вона також була педагогом. Говорила виключно українською. Походила із знатного дворянського роду, з Чернігівщини. В ній відчувалась порода. Цю якість витренувала в ній її бабуся, яка володіла 6-ма іноземними мовами і листувалася із Плехановим. Приходить Лора до бабусі, а та сидить у кріслі й каже онуці: «Ну, що ти маршируєш, як солдат. Ану повернись і пройди повагом, як дівчинка. Вернись і йди, а я подивлюсь». Моя Лариса закінчила факультет психології і викладала в педучилищі психологію. За 30 років вона ніколи не підвищила голос. Померла внаслідок інфаркту. Оля останніми днями зробила мамі зауваження: «Щось ти захопилася шампанським». А Лара відповіла: «Можливо я п'ю його востаннє». В 60 років її не стало.
Донька, як і мама, пішла з життя у 62 роки. Останні її слова були до мене: «Папка, як же ти без мене будеш?». Вони ж обидві піклувалися про мене. Я в своєму житті нічого, крім книг, не купував. Вони мене одягали. Зять у мене є. О, такий вуйко із Уралу. Щирий українець. Тепер він мені допомагає, піклується. І друзів, колег багато маю. Телефонують, запрошують у гості, постійно на зв'язку Гриша Протасов, Сергій Голець, Вітя Циганков. Учні мої навідуються. Коля Яковлев із Києва приїздив на презентацію. Ліда, моя учениця, живе у Потсдамі, возила мене колись на екскурсію в Німеччину.

 

СЕКРЕТ ДОВГОЛІТТЯ

Нині я живу сьогоднішнім днем. В чому секрет довголіття? Зараз мені 95. Мій батько прожив 102 роки, тітка Химка - 114, дід -90. Все життя працювали. Тож секрет простий - рухатися. Зранку встав - дригай руками, ногами, тоді під душ. І шевелися далі. Працювати треба. Іду в свою думальницю, думаю, мрію, пишу... Мене останнім часом захопила українська міфологія. Перечитав багато на цю тему. Дивлюсь на чисте полотно, а тоді наче спалах... і понаписував українських духів, святих, символів.  «Українська міфологія» - так називається виставка моїх картин у музеї.

 

«ВРЯТУЙМО КУЛЬТУРУ - І КУЛЬТУРА ВРЯТУЄ НАС!»

Що відбувається в нашому місті? Краєзнавчий музей «задихається». Там же стільки всякого добра! Та немає можливості виставити. Скільки Люда Міщенко не говорила - їй тільки обіцяють. Так  і мені обіцяють впродовж десятиліть. А яка б у Охтирці могла бути картинна галерея чи художній музей! Мої картини по всьому світу і доста у моїй майстерні. А в нас ще є Степанов, Протасов, Жидель (нині покійний), мої учні із задоволенням щось подарували Охтирці. В Тростянці - унікальна картинна галерея, створена завдяки подарункам художників після пленеру в їхніх краях. Власовський - у Сумському художньому музеї. Де будуть мої картини і моїх колег, невідомо.
Охтирка - сполошний магазин. Желудок главний. Духовність внизу, а матеріальне - зверху. А треба, щоб навпаки. Шкода, що так в Охтирці. Хотілося б щоб наші діти уміли розуміти прекрасне.

Врятуйте культуру - і культура врятує вас», - сказав Іван Григорович Шаповал,  Почесний громадянин Охтирки, совість міста Нашого.

Сподіваємося, що на 100-ліття Івана Григоровича картинна галерея в Охтирці буде.

ImageImageImage

Підготувала Валерія Бакуліна

 

 

 

 
kylymy_150523.jpg

bezp_181120.gif

express.gif

pam_100221_02.jpg

bud_250323.jpg

brus_110423_02.jpg

pesok_220823_01.jpg