Хай вже як не є, аби не гірше... Звична думка, правда ж? І її
можна виправдати, переглянувши, скажімо, фільм «Samsara». Звісно, як би ми не
скиглили, ми - десь ближче до вершини харчового ланцюжка,бо в кожного з нас є
холодильники з харчами, дах над головою і наші діти не колупають голими руками
кобальт чи сірку з надр. Але... маємо вибір. Існувати життям без руху, чи
прагнути більшого?
До написання цих сердитих рядків мене спонукав перегляд
звіту про місцеву музичну школу. Хлопці й дівчата, у місті немає ні сцени, ні годних
інструментів!
І до цього всі звикли. Звикли, що нічого немає. Звикли до
жалюгідного стану речей і навіть перестали думати, що в цей же час, за
аналогічних умов, у цій самій країні (і навіть в області!) все це є.
Розумієте? Ми можемо безмірно пишатися своїми талантами, але
сьогодні 21 століття і на картонній клавіатурі, як свого часу Ксенія Рєзнікова,
не навчишся грати. Світ іде вперед. Він нас не чекає.
«Охтирська дитяча музична школа, заснована в 1957 році,
наступного, 2017 року, відзначатиме 60-літній ювілей, - тут я посилаюсь на
виступ директора закладу, шанованого мною Олексія Бови, який розміщено на сайті
міської ради. - Найкращим показником
роботи викладачів є перемоги
вихованців у конкурсах різних рівнів: міжнародні - 2; всеукраїнські - 12; обласні
- 6;
регіональні, районні, міські - 16. Учні-солісти, хорові та
хореографічні колективи неодноразово ставали лауреатами І, ІІ та ІІІ премій,
отримували Гран-прі, почесні дипломи за акторську майстерність, віртуозне
виконання та ін.»
Правда ж гарно, коли звучиш? Але якою ціною? Неміряною
працею і терпінням колективу? От просто наведу рядки з докладу: «...болючою
темою, на жаль, на даний час для школи є питання поточного ремонту приміщення,
як з зовнішньої сторони, так і самих навчальних класів. Враховуючи поважний вік
будівлі (початок 19 ст.) приміщення музичної школи потребує надання естетичного
вигляду, адже школа не тільки навчає грі
на різних музичних інструментах, а перш за все, виховує естетичні смаки.
Також, забезпечення навчального процесу потребує покращання
технічного обладнання класів: це телевізори з USB-входом, щоб діти мали
можливість проглядати та одночасно слухати опери, балети, лекції відомих
фахівців з музичної літератури, сольфеджіо тощо.
За 60 років меблі (столи, стільці, шафи) також набули
непридатного стану.
Для забезпечення виступів учнів музичної школи в міських
концертах дуже необхідні цифрове фортепіано, яке зручно транспонувати в
будь-яке місце та звукознімачі для
скрипки і бандури, щоб забезпечити якісне звучання на вулиці...
Та все ж головною проблемою для школи (та взагалі всієї
культури міста) є відсутність концертної зали для проведення масових мистецьких
заходів. Стосовно нашої ДМШ - це неможливість показати всі групи музичних
інструментів, на яких навчаються діти: це хореографічні постановки, фортепіанна гра, скрипка (яка потребує
акомпанементу фортепіано), оркестр народних інструментів, великі хорові
колективи та ін. А наша глядацька зала може розмістити тільки 70 слухачів».
Чи всі достойники з депутатського корпусу були в цій залі?
От жодного разу не чула, щоб хтось з них лобіював інтереси культури і
мистецтва. Жодного! Тоді не питайте чому Охтирка перетворюється на село (тут
без образ). Бо місто повинно мати певні атрибути, певні маркери, що задають
тон, і на які рівняється решта громади. Пишно святкуючи день народження Охтирки,
посадовці роздавали нагороди і квіти відзначеним на тлі обідраного фасаду
МЦКіД. Робилося безліч фото, відео, усміхнені обличчя, пафос... А стіна ззаду -
драна. І вже ніхто цього не бачить, і не соромиться. І навіть у свята не
намагається прикрити те безчестя. А тоді, кажуть, вандали...
На мою думку, все це поєднані речі. Місто роками без сцени,
галереї немає - культурі ніде жити, музей латають на пожертви ентузіасти, в
музичній школі меблі пенсійного віку... Як там ми звикли? Аби не гірше? Ага, на
хуторі теж люди живуть.
Анна Протасова, з болем
|
�����������