Минув іще один рік, а війна в Україні продовжується… Ця війна вже забрала її найкращих синів. Ті, перші, які пішли добровольцями чи, отримавши повістку, вирішили, що Вітчизну треба боронити від ворога, бо хто ж її захистить, як не вони? Вони виконували свій споконвічний чоловічий обов’язок, і загинули за рідну землю, за Україну.

Ми зустріли прийдешній 2016-й у спокої й затишку, у мирі й добрі, завдяки їм, простим українським солдатам. І ми не повинні про них забувати ніколи. Ми повинні розповідати про них своїм дітям, онукам і нагадувати своїм знайомим, щоб не забували. І ось на початку нового 2016-го року, згадуючи свої зустрічі, уточнюючи події із щоденниковими записами, хочу поділитись своїми відчуттями і враженнями від тих спогадів.

Так, саме на початку року минулого я вирішила про кожного загиблого героя написати. Впродовж року минулого зустрічалась із батьками, дружинами, друзями, вчителями. Зізнаюсь, що це було важко. Так, задавати питання було важко, було таке відчуття, наче ти слідчий, наче вириваєш спогади із живих ран. Та це потрібно робити заради пам’яті.

Перша зустріч була з Ольгою Саліпою, дружиною Сергія Саліпи. Ми зустрілись у районній бібліотеці в січні минулого року. За вікном було темно й сніжно, в бібліотеці затишно й тихо. Оля прибігла, вірніше приїхала з роботи, бо вона працювала в редакції тростянецької газети «Круглий двір». У дітей-першокласників були канікули, і в гостях була бабуся. Тому Оля спокійно згадувала про свого чоловіка, їхнє перше знайомство і їхнє коротке життя разом. Вони дійсно мало були разом, бо така доля військового - захищати мир на землі. Сергій був миротворцем, а поліг на Сході за Україну першим із охтирчан. Наразі, Ольга з дітками Дмитриком та Ігорем живуть у місті Хмельницький.

Друга зустріч була із Володимиром Бірюком, старшим братом Олега Бірюка. Спочатку я дізналась, що їхня мама, Валентина Василівна, живе неподалік від мене, по вулиці Петровського і думала зустрітись з нею, але Володя взяв місію розповідача на себе. Ми зустрілись у «Кофе-таймі». В кафе було затишно, зелений чай холонув у заварнику, а в очах дорослого чоловіка бриніли сльози, він розповідав про свого брата, добряка Олєжку… Пам’ятаю фразу, яка неодноразово прозвучала того зимового ранку: «Нас так виховали…». Вони виросли в родині військових. Олега поховали поряд з батьком на Успенському цвинтарі. Тепер тільки Володя відповідає за душевний стан своєї мами.

Третя зустріч. Ми спілкувалися з рідними Євгена Руденка, сестрою Тамарою і племінницею Яною. Пізніше спілкувалася в «Однокласниках» із однокласником Жені - Ігорем Мачулою, він згадував дитинство, одне на двох, у Чернеччині. Євген після школи подався у військові, служба вже доходила до кінця, і він мріяв разом з родиною повернутись у рідне село,на береги найкращої річки на землі - Ворскли, та не судилося. Його родина залишилась у Кривому Розі. І Євген там почесний громадянин міста.

Четверта зустріч відбулася у родині Кутових. Надворі була люта зима, а в будинку, в якому жила тільки любов, поселився смуток. Великий будинок, велика родина, привітні батьки Борис Семенович і Наталя Андріївна, мила Даша, бігають маленькі дітки Каролінка й Давид, можуть зателефонувати старші доньки. Тільки не може повернутись Вадим. «Вадічок», - так повсякчас називає його мама. Вона плаче і розповідає, і показує його світлини, дає понюхати його запах, його парфум… Кругом усе нагадує про найкращого хлопця, найкращого сина, батька, брата, чоловіка. Вадим був, як ясне сонечко для всіх…

П’ята зустріч була у травні. Ми зустрічались із батьком Руслана Рєдькіна, Віктором Серафимовичем у міській бібліотеці. Руслан загинув найпершим із охтирчан, а ми дізнались про його загибель пізніше від усіх. Ні, не випадково, просто так вийшло. Просто такі вони із династії військових пілотів Рєдькіних, мужні та скромні. Вони просто виконували свій обов’язок. Один із них, Руслан, загинув при виконанні. В той час, коли батько розповідав про старшого сина, менший Олексій в той час також був на війні, там на Сході. «Як можна витримати таке нервове напруження?», - ловила я себе на думці, не втрималась, запитала. Віктор Серафимович поділився спогадами, як колись намагався морально підтримати свого товариша, у якого загинув син: «але сьогодні розумію, що ніякі і нічиї слова не можуть зарадити…». У Русланової мами, Віри Михайлівни, наступного дня був день народження, хотілося подарувати їй усе, але Руслана ми повернути мамі не могли, подарували тільки квіти. Русланова родина - Ірина, Вікторія, малий Єгорка, живуть у Бердичеві.

Шоста зустріч була з учителькою Павла Ніколенка Тетяною Явтушенко. Тетяна Миколаївна народилась і виросла в Охтирці, волею долі призначено було проживати у Білопіллі і вчителювати у Вирівській школі. Вона була там директором і викладачем історії. В тій школі навчався і Павло Ніколенко, скромний, спокійний і сором’язливий хлопець. Можливо він так би і залишився непоміченим, якби на випускному екзамені не вибрав особливий предмет – всесвітню історію. І саме тоді непомітний Паша Ніколенко приголомшив своєю ерудицією всіх вчителів. І Тетяна Миколаївна призналась своїм колегам: «Ми не розкрили цю дитину». Так буває у школі. А потім Павло приголомшив усіх односельчан, коли несподівано оженився на Вікторії. Це було відразу після повернення зі служби в ЗСУ. Він мав уже двох дітей і роботу, міг би спокійно працювати і бути поряд зі старими батьками й малими дітьми, та коли почалася війна на Сході, він вирішив, що повинен захищати свою Батьківщину. «Як же я буду дивитися в очі своїм дітям?», - так сказав Павло Ніколенко. Про це мені вперше розповіла його вчителька, родом з Охтирки.

Сьома зустріч була із двома Ольгами. В мене не повертається язик називати їх вдовами, бо дівчатам ще тільки по 20 з лишком. Мені здається, що їм більше пасує слово княгиня Ольга. Вони цього заслуговують: врівноважена Ольга Білан і безпосередня Ольга Бережна. Ми сиділи серпневим ранком у міському парку на дитячому майданчику. Навкруги буяло літо, починався новий день, а ми згадували день вчорашній, дівчата розповідали мені про своїх чоловіків, про своє коротке щастя і невблаганне нещастя, яке звалилось на їхню долю. Їх об’єднала доля, як і їхніх чоловіків: обоє народилися у квітні, служили в одній ВЧ, і загинули обоє у серпні на Донбасі. Молодим жінкам треба піднімати своїх діточок. Руслан залишив двох – Ростислава та Валерію, а після Юрка в цьому світі залишилась його копія – Саша. Мама Руслана на відкритті меморіальної дошки у школі сказала : «Батьків і Батьківщину не вибирають…».

Восьма зустріч відбулася напередодні Дня Незалежності, 21 серпня. Саме тоді в нашому краєзнавчому музеї відкривалася тематична виставка «Любіть Україну!». Перед відкриттям я спілкувалась із рідними Олексія Вербицького. Вони приїхали на запрошення в музей. Приїхала велика рідня: мама, тато, хрещена, племінники. Ми сиділи у сквері біля Шевченка і я намагалась дізнатись щось особливе про Льошу Вербицького. Але я ще раз почула про звичайного українця. Я дізналась, що Олексій вчився так собі, допомагав батькам по господарству, був спокійним, веселим і доброзичливим. Дуже любив своїх племінників Риту і Стаса, і був їм за старшого брата. Мав багато друзів, грав на гітарі, і, взагалі, був душею компанії. А війна почалася і він без вагань пішов захищати свою Вітчизну. Батько згадав останню розмову по телефону 20 серпня, а 21-го телефон сина мовчав. Олексій загинув 21 серпня о 4.30 під час ворожого обстрілу, витягуючи товариша з палаючої машини. Олексій Вербицький залишиться в нашій пам’яті назавжди 25-річним. Хоронили Олексія Вербицького 24 серпня, якраз на День Незалежності України. Через рік, на День Незалежності в охтирському краєзнавчому музеї відкрилась галерея портретів героїв АТО. ЇЇ підготували художники із Сонячного - Віталій Бараненко та Наталя Іванченко. Вони писали портрети зі світлин. Віталій Бараненко дуже хвилювався на тій презентації. Він так і не закінчив свою промову, бо сльози й нерви «все зіпсували». У Віталія на Сході загинув племінник Максим Рябчук. І йому болить так само… А на завершення патріотичного заходу маленька україночка Оля Абаровська подарувала всім гостям жовто-блакитні сердечка з написом «Любіть Україну!».

14 жовтня на День Захисника України в парку біля Успенської церкви відбулося урочисте відкриття пам’ятного знака та Алеї Пам’яті Героїв Майдану і героїв АТО. Б іля Стіни Пам’яті Героїв Небесної Сотні і Героїв АТО завжди квіти, лампадки і щодня підходять люди, охтирчани й гості міста, знайомі й незнайомі українці, а може й не українці. Вони підходять, щоб подивитися в очі справжніх героїв, які загинули захищаючи волю і незалежність України.

Закінчився рік і прийшов новий. Наші загиблі герої дивляться на нас із небес. Ми повинні пам’ятати заради чого вони віддали своє життя, і молитись за тих, що сьогодні на передовій. Життя продовжується і війна ще не закінчилась…

СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!!!

Валерія Бакуліна