ЗАВОД-ПРИВИД

Сьогодні це – завод-привид. Відділ культури та туризму, міська рада пропонують нам якісь старі туристичні маршрути, музейники намагаються  зацікавити якимись історіями, а охочі до туризму охтирчани шукають нових вражень, та кажуть, що в Охтирці ні на що дивиться. Шановні, підіть на екскурсію по «Нафтопроммашу», отримаєте купу вражень,  до того ж безплатно,  поки що - вхід вільний.  Екскурсія називається - «Музей під відкритим небом», і їхати далеко не треба.А вхід  вільний, бо все добро вже вивезли, вирізали, розпродали.

«ПОСЛАННЯ ДО НАЩАДКІВ»

У 1975-ому «Промзв’язку» виповнилось – 50 років. На заводі тоді працювало  4,5 тисячі чоловік. На урочистих зборах Семен Петрович Гафанович поінформував заводчан про те, що він написав «Послання до нащадків», яке він запечатав у своєрідну капсулу. До послання додавався цінний документ на певну суму грошей.  Це  запечатали й замурували в певному місці, з тильної сторони стели при центральному в’їзді «Вечная слава трудящимся завода, погибшим в боях за Родину». А по задуму Семена Гафановича капсулу повинні відкрити нащадки, які будуть працювати на заводі у 2025 році, тобто на 100-річчя заводу. Цю легенду знають, напевно, всі ті, хто тут працював. Але не всі ще знають, що капсулу вже витягли й розпорядились по своєму. Коли, хто і як? Про це – «история умалчивает».

Але повернімось до адміністративного центру, до колишньої центральної заводської прохідної. Вулиця  Червоноармійська, 1. «НАФТОПРОММАШ» - голосять у небо великі літери минулої слави Охтирки… А збоку, скромненько так, приліпилась афіша «Женский тренажерний зал», на дорозі стоїть вказівник «БТІ», і новенькі  чепурненькі сходи  ведуть на другий поверх з вулиці. І все, Семену Петровичу  тут уже немає місця. Щоб зовсім викинути меморіальну дошку, у нових господарів не піднялись руки , тож повісили барельєф на… 9-типоверхівку, що напроти, Гафанович же ж причетний до їхньої появи. Ось і «спостерігає» колишній господар  за знищенням свого «дітища».

«СПАСИБО ДЕДУ ЗА ПОБЕДУ!»

Останнім часом цей сленг проросійської пропаганди ми добряче вивчили. А що ми бачимо на території «музею під відкритим небом»? Перше, що кидається в очі, заходячи на територію колишнього заводу, це – величезна дошка пошани, така собі «Стіна пам’яті ветеранів війни та праці заводу». Зі світлин на нас  дивляться  ветерани - сиві, поважні, з орденами. Їх -156 чоловік. А над ними висить знак Перемоги – «9 Травня, 1941-1945». Оце така дяка - покинуті, занедбані, в снігу. Чому про них забули?  Перед ветеранами – облуплений  постамент «1925-2006» із флагштоком без прапора, а збоку – довга цементова дошка пошани, вже із тризубом. На стіні – пусто.

«ГЛУХАР»

Йдемо далі по утоптаній у снігу стежині. Перший цех – електроцех. Біля входу – стілець, на вікнах – стенди, на яких тріпочуться на вітрові пожовтілі папірці, прищепнуті кнопкою. Оглядаю цікаві надписи на стендах. Тут все про ГО, громадянську оборону, тобто. Все вчасно, стосовно подій, чи не так?

 «Каждый коммунист, каждый советский человек обязан делать все от них зависящее для поддержания  должного уровня обороноспособности страны». (Из программы КПСС). Це в верхньому кутку. А в нижньому – ще одна цікава інформація: «Место укрытия – противорадиационное убежище  «Дворец культуры и техники завода «Промсвязь», ул.Октябрьская, №29».

Поки роздивлялась, мало не перечепилась через закидану снігом бетонну плиту, з якої виглядає держак від лопати і телефон, старий стаціонарний апарат прямого зв’язку, з відрізаними дротами, з пластмасовим гербом СРСР замість циферблату і червоним по білому на слухавці - «ДИРЕКТОР». Цей апарат називається «глухар», і призначений для прямого зв’язку з директором.

З електроцеху виходять чоловіки  і  пропонують: «Вам цікаво? Забирайте, якщо треба…». Я  забрала, на згадку.

ЕКСКУРСІЯ

Те, що я побачила далі не давало мені спокійно заснути в ту ніч. Тому, наступного дня запросила  ветерана праці «Нафтопроммашу» Любов Пось, мою добру знайому, в якості гіда. Люба не дуже охоче, бо від цього можна отримати інфаркт, та все ж зголосилась бути моїм екскурсоводом.

Йдемо по центральній алеї заводу. З однієї сторони тягнуться 7, 4, 3-й, напроти – ливарний і 9-й(ремонтний) цехи. Вздовж алеї – дерева й ліхтарі. Дерева хтось пообрізав, деякі спиляли зовсім. А ліхтарі – деякі живі, деякі розкурочені, а в інших - птахи мостять гнізда.

«Тут така краса була - чисто, все вимощено асфальтом, квіти, троянди. Своя оранжерея була. Ліхтарі робітники самі робили, щоб гарно було. А ці сосни директор привіз спеціально для заводу. Он які виросли.  Яблука родили рясно по всій території, і їх заготовляли для діток у заводські дитсадочки». Люба продовжує розповідати про колишнє життя заводу, про цехи, людей, про мудрого директора Семена Гафановича.  Подекуди Люба скрикує: «А тут був цех, де ж він подівся?». Але це вже інша історія, інша тема, яка називається «історія заводу».

Минаючи  цехи, не можна не звернути увагу на графічно-мозаїчні художні зображення на них. Бо ці патріотичні надписи закликають: «Курс на прогресс!», «Мы наш, мы новий мир построим!», «Мир, Труд, Свобода!», «Для счастья нужен мир!». Окрім того, що ці надписи патріотичні, вони ще мають  художню цінність!

А що собою представляють споруди цехів? Таке враження, що тут пройшли бойові дії: вибиті шиби. розкурочені рами вікон, воріт, дверей. А всередині –  взагалі, фільм жахів. Все це треба побачити своїми очима. Поки що він іще існує – музей під відкритим небом, або завод-привид. І маєте можливість повернутись у минуле, чи побачити справжній блокбастер «фільм-катастрофа».

Так ми доходимо до вантажної  прохідної. Неподалік – котельня і дві вежі: водонаріпна й теплова. На тепловій наверху бачимо дату «1947». Дивлюсь на теплову, але в очі світить сонце й виблискують куполи Покровського собору і ріже очі риштування на Введенській церкві. Колись, у далекому 25-ому, було навпаки –  розвалені, обшарпані храми і початок будівництва ливарного цеху…  Ще далі виблискує на сонці величава скляна споруда ТЦ«Славни». Цікаво, чи збереглось там бомбосховище?  А чарівно-рожевий медичний центр мерехтить новорічними гірляндами на вході, і продовжує свої розміри – захвачують нові шматки державної власності. Територія заводу займала 21 га, і  протягнулась далі по всій Горобіївці (стара назва району вулиці Комінтерна), аж до Дачного.  Прийду наступного разу і дійду до кінця.

Все змінюється, і люди змінюються, і господарі також змінюються. Тільки річка Охтирка тече собі, хоч і занедбана нечистотами, та все ж тече, і несе інформацію… Послання нащадкам, напевно.

Валерія Бакуліна. газета "Лідер"