Вже кілька місяців про­сторами охтирської Левади (або Мошенки, як її нази­вають у народі) вештається вовк. Сіроманця не раз ба­чили місцеві жителі.

Про вовка на Мошенці впер­ше заговорили наприкінці зими. Пенсіонерка Ніна Іванівна Бездрабко з вулиці Береста почула про сіроманця з уст сусідки. "Спочатку я не повірила в існування во­вка, хоча й попередила усіх домашніх: Мошенкою не ходіть", - згадує жінка.

Катерина В'ячеславівна теж не ба­чила сіроманця, чула про нього лише з розмов. Відтепер Мошенкою не хо­дить, боїться. Хоча ті, хто бачив вовка, стверджують, що він на диво спокійний, не агресивний.

- Може, то й не вовк, - розмірковує Ніна Іванівна. - Його спокійна по­ведінка викликає деякі сумніви. Хоча онук казав, що вовки, зазвичай, полюють у зграї, поодинці на людей не нападають.

Валентина Володимирівна Мирго­родська з вулиці Енгельса знайшла спільну мову із сіроманцем. Вже кілька тижнів жінка підгодовує "мошенського" вовка.

Пані Валентина вважає, що вовк - справжній. "Принаймні, на це вказують усі зовнішні ознаки: колір шерсті, фор­ма хвоста тощо. Вовк, вочевидь, моло­дий, але якийсь"зачуханий", зростом трохи менший за вівчарку", - каже Ва­лентина Миргородська.

Віднедавна сіроманець став частим гостем на городі Валентини Володи­мирівни, а все тому,що жінка щодня виносить вовкові їжу - хліб і кашу.

- Одного разу я прокинулася рано-вранці і побачила вовка, про якого на нашім кутку не говорив хіба що ліни­вий. І мені стало його шкода, - згадує Валентина Володимирівна. -Тоді я знайшла миску, поставила її в кінці го­роду, насипала туди трохи каші і покла­ла шматок хліба. На ранок миска вия­вилася порожньою. Так почалася моя"дружба" із вовком. Тепер я двічі на день ношу йому їжу. Двічі на добу приходить і вовк - удосвіта та пізно вве­чері, щодня майже в один і той самий час. Я його трішки боюся, тому спос­терігаю за ним із ґанку, звертаюся до нього: "Вовчику, Вовчику!". До двору він не заходить, ото прийде в кінець горо­ду, поїсть і йде собі геть.

Бачачи, що сіроманець не геньбує людською їжею, Ва­лентина Володимирівна по­чала сумніватися, а чи справді її новоспечений чотирилапий товариш - вовк?

"Сусід, що якось навідався до нашого двору і став випадковим свідком візиту сіроманця, без вагань повідомив: "Це стовідсотково вовк", - продовжує свою розповідь Валентина Миргородська. - Люди вже й отрути понакидали на Мо­шенці, аби якнайшвидше здихатися во­вка, а мені його чомусь жаль. Хіба ж він винен, що народився вовком. І що йому тепер, з голоду помирати? Мені ж харчів не шкода.Одного разу я йому навіть пиріжки з капустою виносила. З'їв".

Ігор Івахненко