«Де б я не їхала, де б я не була – завжди поверталась додому, в Охтирку. Бо це найкраще місце на землі», - запевняє Лідія Миколаївна Радько.
Нещодавно пані Лідії виповнилося 82 роки. Її історія життя – одна із історій міста Нашого. Ось послухайте:
ДІТИ ВІЙНИ
«Я чистокровна охтирчанка. Народилася в 1939 році. Яким запам’яталося дитинство? На той період приємного було мало. Наше покоління недаремно називають «діти війни». Моє дитинство пройшло на Ганчурні, так називали місцевість на 2-й сотні. Це нинішній мікрорайон Дачний, Полтавська, Снайпера. Ото ми там і жили з мамою. Батька я свого навіть і не бачила. Мама розповідала, що він був дуже розумний, закінчив Сумське артучилище, а потім його відправила на службу в органи НКВС. Та все ж він був Людиною, бо те, що він там бачив – його душа не витримала. У 1939 почалася радянсько-фінська війна. І мого тата відправили туди. Так і пропав безвісти.
1941 рік. Початок війни для мене – це страшенний гул і все небо в літаках… Наші відступають – німці наступають. Ми жили тоді по Київській. Напроти житнє поле. Біжать наші солдати з рушницями, мабуть, без патронів, і сховалися в житі. Німецькі черги їх і викосили за мить. Оце розповідаю і бачу, як колоски шелестять…
Німці почали брати в заручники охтирчан. А мама ж - дружина радянського офіцера. Посадили в охтирську в’язницю. Заручників водили на територію млина, щоб виконувати найтяжчі роботи. А мене відправили в «детдом», який знаходився на тодішній вулиці Фрунзе, у приміщенні нинішнього ліцею. За виховательку була повариха. Тільки її пам’ятаю. У неї було своїх п’ятеро дітей. Що ми їли? Те, що на чужих городах назбирають діти, а наша повариха з того, щось наварить.
1947 рік. Ми з мамою жили дуже бідно, довго навіть і житла свого не було. Жили то в одних знайомих, то в інших. У нас не було рідні. Мама ходила «по наймах», так заробляла на життя. Я виросла на вулиці, бо мамі на мене не вистачало часу. Постійно хотілося їсти.
Я пішла у перший клас у школу №13. Це на території сучасної школи №5. Посеред двору росла тополя. Чи й досі є? Поряд були бараки, їх називали лазарет. І ми на перервах і після уроків туди бігали, наші солдати ділилися з нами якимось харчем.
Дитячі «університети життя» проходили в садку колишнього поміщицького маєтку, де зараз гуртожиток НГВУ. Туди сходились уся дітлашня району від малих до великих. Це були наші ясла, дитсадок і позашкілля разом узяті. Там я навчилася прясти, вишивати, в’язати і робити квіти. Всьому навчилася там. Хоча з дівчатами я не дружила. А більше з хлопцями. Була забіякою.
Другий і третій класи пройшли у приміщенні нинішнього МЦПО, що на провулку Юріївському. Це теж чиєсь поміщицьке приміщення. Пам’ятаю нашу вчительку Ліну Денисівну. Вона весь час ходила з нами, як квочка з курчатами. За кожним учнем була закріплена грядка. За вирощений кращий урожай мене нагородили мандрівкою в Харків, на дитячу залізницю і в зоопарк.
З 4-го по 8-й класи навчання було у школі №3, де зараз стадіон. Вчилася добре, закінчила без трійок. Пам’ять мала добру, читати любила і математику любила. Уроки вчити ніколи було, що запам’ятала – те й моє. Сиділа на останній парті, щось в’язала, а вдома квітки паперові крутила. Так заробляла на життя змалку.
8, 9 класи перейшла у школу №1. Був такий період, що бросила школу, бо взимку ні в що були ні взутись, ні вдягтись. Школа виділила валянки, куфайку і шапку-ушанку. Довчилась. Потім пішла у вечірню школу, і попросилася на роботу на пошту. Мені тоді було 16 років. І начальник Геливер узяв мене поштаркою під свою відповідальність. І я не підкачала.
ТРУДОВИЙ ШЛЯХ
Моя трудова книжка із додатком. Бо всі місця роботи не помістилися у звичайній. Тож перше місце роботи – Охтирська пошта. 1956 рік. А як закінчила вечірню школу – всім класом поїхали на будівництво КарГРЕС-2, в Казахстан. Але довго я там не витримала, клімат не підійшов. Степ, суховії, пил, вітер, і в мене постійно кров носом ішла.
Повернулася в Охтирку, і знову на пошту, бо ніде роботи не було. Потім змінила трудовий профіль на будівництво і влаштувалася маляром у СМУ-2. Звідти перевелася у малярний цех на заводі «Промзв’язок».
А в 1963-ому році відкривала перший кіоск «ГазВода». Для отримання газу потрібен лід. Влітку його зберігали у дворі магазину Коваленка, лежав брилами, накритий солом’яними скирдами.
По натурі я ще й романтик і фантазерка та ще й мандрівниця. Доля так склалася, що прийшлося побувати на Дніпропетровщині, в Новомосковську, там працювала буфетницею й касиром.
Із другим чоловіком подалися в Тюменську область, Ханти-Мансійський округ. Там я полюбила тайгу. Це зовсім не те, що наші ліси. Саме там я відчула, як звучить справжня тиша. Якось пішли з чоловіком і його товаришем на полювання, собака десь забігла і ми заблукали. Здійнялася завірюха і пішов лапатий сніг, а сніжинки такі здоровенні, і як падають, чути як хрустить по землі. Тайга – це безмежний простір хвойних лісів, море ягід і полювання. А яка риболовля зимова на Іртиші! Скільки щук там наловили! Є що згадати.
Побачила, як живуть місцеві ханти й мансі. У юртах, закутаних шкірами, немовлята - у люльках надворі, за пелюшки їм служив мох, спеціально висушений. Люди дрібненькі, роботящі, а росіяни їх дурили і споїли.
Та знову прийшлося повернутися в мою рідну Охтирку. І скрізь, де б я не була, спочатку цікаво, а потім все не таке: повітря, їжа, вода… Тягне додому, до Ворскли, Монастирської гори, до рідних вулиць.
І знову до роботи: працювала в охтирському управлінні «Змішторг» у різних крамницях. Спочатку на підміні, поступово «вибилась» у старшу продавчиню.
Зараз аналізуючи своє життя, зрозуміла, що я трудоголік, і дуже «вредна до роботи». Якщо я можу – то так повинні змогти й інші. Вимагала від людей якісної роботи, сварилася з начальством, відстоювала свою думку… Виводила наші крамниці у належний вигляд і робочий стан, із відсталих у передовики. Раніше магазини в Охтирці були під номерами. І я працювала у таких №№ 8, 43, 49, 46… Іще працювала завгоспом і бухгалтером в АУТТ, в управлінні «Агрохімсільгосп». А тоді набридло оте мотання і я влаштувалася охоронцем на маслозавод. Звідти й на пенсію вийшла.
СІМ’Я І ДІТИ
Заміж виходила тричі. Та все нещасливе моє заміжжя. Перший чоловік був військовий. Бо для чого у нас військова частина? Народилася моя первісточка, донька Валентина. Та не склалося з першим, вийшла заміж удруге. Народилася друга дитина, син Андрій.
Скільки всього треба встигнути! Сім’я, дім, город, хазяйство…. Тримала кролів, кіз, фредок. Зранку треба накосити трави, всіх попорати. На городі вправитись. Після роботи – їсти наварити. А ввечері і вночі – шию, в’яжу. Старалася все для дітей. Ще й заочно вчилася в технікумі радянської торгівлі. Була активісткою сандружинницею, приймала участь у всіх спортивних змаганнях із легкої атлетики.
Зараз жалкую, що дітям мало часу й уваги приділяла. А чому? Тому що не було прикладу – бо своєї матусі також не бачила. Вулиця мене виховала. Та все ж мамі не дорікаю, бо розумію, які жахливі часи вони пережили. Коли мама померла, на горищі знайшли 7 молочних бідонів із крупами. Старі люди боялися голоду, робили запаси.
В мами на городі - все, як у людей: картопля, редиска, буряки, огірки… А в мене пів городу – квіти. «Лідко, що ти оце насадила?!», - сварила мене мати. А я дуже любила квіти.
Як вийшла на пенсію, без діла не сиділа. Весь час є робота і досі. Маю трьох онуків і трьох правнуків.
РОЗРУХА-ЦЕРКВА-РУХ
1990-і роки… В Охтирці брудно, непривітно, роботи ніякої… Ніде було себе подіти. Якось приснився віщий сон, і мене потягнуло до церкви. Спочатку ходила в Юріївську, а потім посварилася з батюшкою і він мене відлучив від церкви. А тут якраз українська церква відкрилася на вулиці Армійській. Зібралася община. І починали з «0». В мене ні грошей, ні роботи. А тоді думаю, я ж вишивать умію! О. Сергій благословив і я почала вишивати ікони для церкви. За схемами їздила аж у Львів до батюшки Блажевільського. Всю пенсію витратила на взірці й нитки.
Україна – для мене на першому місці, тому повсякчас відстоювала незалежність нашої держави, тому й очолила «Народний РУХ» в Охтирці».
«Лідія Миколаївна Радько – беззмінний керівник охтирського осередку «Народного Руху». Не пропустила жодного з’їзду і конференцій РУХу.
Протягом останніх 10 років Лідія Миколаївна була на всіх маршах «Свободи» у Києві. Разом із молоддю, вояками УПА і патріотами всієї України проходили від пам’ятника Шевченку до Контрактової площі. Лідія Радько завжди тримала ритм.
Пам’ятаю 2012-й рік. День Соборності. Була люта зима. Ми поїхали на Київ. Збереглася світлина – ми засипані снігом і закутані жовто-блакитними прапорами. Лідія Миколаївна виїздила всі акції підтримки Юлії Тимошенко в Харків. Востаннє вона разом із охтирськими майданівцями була в Києві в 2019-ому році, відвідали Алею Небесної Сотні. Ми пішли до Михайлівського золотоверхого. А вона каже: «Я посиджу тут, біля хлопців, а ви йдіть, потім мені все розкажете».
А ще Лідія Миколаївна – велика мандрівниця. Була з нами в Сорочинцях, Сокиринцях, Густинському монастирі і в палаці Тарнавських у Качанівці. Однозначно, Лідія Радько – почесна громадянка Охтирки та велика патріотка України. Нам є на кого рівнятися». (Ольга Косарєва, голова ГО «Охтирський Майдан»).
ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ
В 1970-х світлина Лідії Радько займала почесне місце на Дошці Пошани в центрі міста. Вона – почесний донор України. Вдома зберігаються нагороди, дипломи, відзнаки. Тепер їй завжди раді в школах, музеях, бібліотеках…
Вишиті картини, портрети, ікони, рушники, серветки, скатертини, панно прикрашають стіни шкіл, бібліотек, музеїв, домівок в Охтирці, Київщині, Санкт-Петербурзі, Канаді.
Лідія Миколаївна вишила портрети Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Івана Франка, Івана Мазепи, Богдана Хмельницького, Лесі Українки, Івана Багряного. Ікони Введення та Різдва Богородиці вишила для Успенської церкви. Для о.Олександера в Канаду вишила й надіслала «Охтирську ікону Божої матері». Рушник «Дружба», Панно «Троянди», картина «Тайна вечеря», «Несе Галя воду» вишиті руками Лідії Радько. Своїм друзям повишивала їхні «Знаки Зодіаку». А ще шила на замовлення і в дарунки багатьом охтирчанам ікони, рушнички на великодні та спасівські корзини, килимки, подушки для дітей, весільні рушники і звісно для наших церков рушники під ікони…
Улюблені кольори пані Лідії ніжно-пастельні та ніжно-блакитні, як маленькі незабудки на охтирських луках.
Кажуть, що в житті як на довгій ниві... Почалося із отих воєнних колосків і до тих, що на її вишиванках. Життєва нива Лідії Миколаївни Радько – різнокольорова, насичена, оброблена її невтомними руками, завзяттям і впертістю, любов’ю і силою духу.
Многая літа Вам, шановна Лідіє Миколаївно!
Валерія Бакуліна