Михайло Гріневський: «В Україні все повинно бути українське…» |
Автор ГородА | |
16.11.2020 г. | |
Ті, хто причетний до виборчого процесу, знають, яка то напружена ніч. Наступного дня голова комісії Олена Доценко похвалилася: «Дякувати Богові, що в моїй команді є справжні чоловіки, мої помічники і наша дільниця впоралася зі своїми обов’язками вчасно». ЗНАЙОМСТВО Ви, можливо, зустрічали жвавого, енергійного, сивого і завжди усміхненого чоловіка, який завжди кудись поспішає. В руках у нього може бути портфель, папка, а може торбина з інструментом, або квіти. Він може бути одягнений у вишиванку, спецівку або футболку з написом «Охтирка». Завжди акуратний і підтягнутий. Це - Михайло Гріневський знову вирішує якісь громадські питання. «Мені до всього є діло», - таке у нього життєве кредо. Звідки ж такі беруться? Давайте познайомимось поближче із недавнім ювіляром. Михайло Гріневський народився в селі Шевченкове, Барського району, що на Вінниччині в сім’ї селян-кріпаків. Так він сам визначив статус своїх батьків. Бо саме так воно й було тоді. Після школи Михайлові хотілося бути незалежним, поїхати подалі від батьків та побачити світ. І подався він аж у Попасну, Луганської області. Вивчився на залізничника, отримав спеціальність з поточного ремонту залізничних колій. Потім служба в армії, з 1969 по 1992 рік з перервою. Доля визначила Михайлу Дмитровичу мати справу з ракетами. Спочатку навчання в Гайсині, потім Скала Подільська Тернопільської області і нарешті – Охтирка. Як не дивно, Михайлові подобалося служити. Він обслуговував ракети СС-20 і під землею, в шахті, і на землі. Окрім безпосередньої відповідальності за ракети, радянські військовослужбовці допомагали країні збирати врожай. І після строкової служби продовжував службу аж до пенсії. За весь час мав лише одну догану, і багато подяк і грамот. Тож був Михайло Гріневський звичайною радянською людиною. Був комсомольцем і навіть комуністом. Та прийшов час і виявилося, що він ще той бандерівець. І цим пишається. Бо це звання означає справжній українець. ПОРЯДОК У ВСЬОМУ Разом з дружиною Людмилою Михайлівною виховали двох дітей. Донька також Людмила Михайлівна, син Ігор, військовослужбовець. І онуки вже дорослі. Все, як у людей. Вийшов на пенсію, живи собі потихеньку. Та ні, Михайлу Дмитровичу до всього є діло, як ви пам’ятаєте. Не може наш герой дивитися на бур’яни біля під’їзду, пам’ятників, на цвинтарі. І не чекаючи чиїхось вказівок, виполює міські бур’яни. Він з дитинства такий небайдужий. В училищі був профоргом, в армії комсоргом. На пенсії став волонтером, активно допомагав збирати все необхідне для наших військових з 2015 року. Бандерівець Гріневський – учасник кожної патріотичної події в Охтирці. У своєму будинку організував ОСББ. Ми колись писали про будинок на вулиці Ракетників. І сусіди кажуть, якби Михайло Дмитрович став керівником, їхній будинок був би найкращим. Але є і лихі люди… Михайло Дмитрович не потребує відзнак і нагород, він просто любить порядок у всьому. І наводить його довкола. Разом із АТОвцями «Непереможними» чистив річку, а з молоддю фарбував дерев’яні скульптури. Квіти любить. І саджає й сіє, де тільки може. Слідкує за охайністю біля пам’ятних знаків жертвам Голодомору та Стіною Пам’яті на Успенській площі. Якось побачив занедбаний хрест на Миколаївському цвинтарі. Виявилося, що там поховані невинні жертви Голодомору в Охтирці. Всю осінь займався облаштуванням цього місця. І навів там належний порядок. І квіти поставив. І вже приготував плакати і написав сценарій до дня вшанування пам’яті жертв Голодомору. Перейнявся турботою про збереження пам’яті після того, як побачив у бібліотеці товстелезну книгу – мартиролог жертв Голодомору. Там прочитав, що на Сумщині померло від голоду 32 000 дітей! ВПОДОБАННЯ А коли ж відпочиває наш пан Михайло. Виявляється, риболовлю він не любить, вважає це заняття марнотою часу. Любить готувати (повезло дружині!). «Різниці немає що, - признається Михайло Дмитрович. Можу й голубці приготувати і холодець зварити. Можу й торт і пиріжки спекти. Це в мене від матусі. В дитинстві завжди допомагав їй по господарству, так і навчився. Моя матуся всім вишивала сорочки й рушники і своїй родині, і сусідам. Найбільше свято в нашій родині – Великдень. Вся рідня наша збиралася у бабусі Соломії (мамина мама), четверо сімей по четверо дітей. Жінки старалися, щоб усе було на столі. Мала батьківщина завжди притягує. Де б не був, хочеться навідатися додому. Там, на Вінниччині, живе сестра у маминій хаті, а брат живе у сусідньому селі. Зараз в Україні відбувається переосмислення історії. Треба знати і шанувати свою історію, пам’ять. В Україні все повинно бути українське. Багато чого дізнався із творів нашого земляка Івана Багряного. Перечитав усі його романи. У поемі «Антон Біда – герой труда» - віршована історія радянського українця минулої епохи. Люблю читати все патріотичне про Україну. Життя прожив, опам’ятався, що ніколи по Єгиптам-Парижам було їздити. А тепер зрозумів, що й України толком не бачив. Надолужив цього літа. Трохи помандрував з «Українським клубом Охтирки» по рідному краю: Гетьманський парк, Куземин, Скелька, Лебедин, Михайлівка. Під час таких подорожей і відбувається переосмислення. У нас велична історія, чудова природа і попереду ще багато відкриттів, не треба і по Єгиптах їздити. Олешківську пустелю можна побачити на Херсонщині, величні замки є по всій Україні, є і море, і гейзери, і каньйони… І в нашому місті ще не все знаємо. Минулого року відкриттям став літературний музей Бориса Антоненка-Давидовича, що на території гімназії. В Охтирці моє улюблене місце – сквер біля Шевченка і парк Юрського періоду. Там приємно посидіти, перепочити». ПЛАНИ ТА МРІЇ «Планів багато, та сили вже не ті. Та все ж думаю обов’язково з’їздити на свою малу батьківщину, на Вінниччину, у своє село. Мені болить, що там теж пам’ятний знак жертвам Голодомору у занедбаному стані. Треба, щоб і там був порядок. А ще мрію, щоб у Охтирці були тенісні корти на спортмайданчиках. Щоб не тільки хлопці займалися спортом, а й дівчатка могли пограти в теніс». Якби таких, як Михайло Гріневський, небайдужих та заповзятих, було значно більше в Охтирці, та й загалом по Україні, було б у нас давно все в порядку. Валерія Бакуліна
|