Микола Обуховський, 35 років, музикант, співак, вчитель. Народився в Охтирці. Навчався у ЗОШ №5, паралельно в музичній школі по класу акордеону. Закінчив Харківську Державну Академію культури, відділення народного співу. Наразі працює керівником гурткової роботи у ДНЗ «Охтирський центр ПТО».  

«Ну скажи - хіба не фантастично,
Що у цьому хаосі доріг,
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг!.. (Василь Симоненко, 1962 р.)

Про фантастичного Симоненка та про багатьох інших цікавих людей згадували ми нещодавно у стінах охтирського ліцею. Приємно спілкуватися із захопленою людиною. Вперше його представляла Руслана Лісова, потім він співав романси із Валерієм Опаленком, його згадував Володимир Петрик. «Всі рівні» співають «Човен» Івана Франка... Хто він такий? 

Микола Обуховський, 35 років, музикант, співак, вчитель. Народився в Охтирці. Навчався у ЗОШ №5, паралельно в музичній школі по класу акордеону. Закінчив Харківську Державну Академію культури, відділення народного співу. Наразі працює керівником гурткової роботи у ДНЗ «Охтирський центр ПТО». Неодружений. Захоплення - робота, книги, мандри. 

- Миколо, твій музичний інструмент - гітара, в музичній школі - акордеон. Ти ще й співак. Як це все відбувалося у твоєму житті?

- Батьки вирішили записати мене в музичну школу. Мама дуже хотіла, щоб я вчився грати на фортеп'яно. Але я чомусь тоді вважав, що це дівчачий інструмент. Зараз я би із задоволенням вчився на «фано» (фортепіано). Все змінюється з роками і з досвідом, звісно. Як навчився грати на гітарі? Тоді це було модно. І мені захотілось навчитися. Мій батько військовий. Один солдат у в/ч грав на гітарі, то він і попросив, щоб той навчив і мене. Солдат показав мені 4 «блатних» акорди, а далі все просто... Після академії я потрапив у Київ, співав у хорі «Дніпро». Тоді цей колектив був державний, стояв у витоків українського хорового мистецтва. Знаходиться в університеті ім. Шевченка. Ще співав у Київській Лаврі. Це були видатні часи.
Потім я перебрався в Харків. Створив свою рок-групу. Та щось пішло не так.

- І ти повернувся в рідне місто. Як вплинули на твоє подальше життя знайомство і співпраця з нашими знаменитостями Русланою Лісовою, Володимиром Петриком та Валерієм Опаленком?

- Володимир Миколайович Петрик - мій вчитель у духовому оркестрі. І знову, завдячуючи батькові. Я ходив у музичну школу. І чогось мені не вистачало. А Володимир Миколайович - військовий, як і мій батько. Він і запропонував, щоб я прийшов до нього в оркестр. Там грав на барабанній установці. Це дало мені почуття ритму. А Петрик - це велика людина, яка тонко відчуває музику і передає свою любов дітям та ще й вчить їх бути справжніми людьми в житті. Жалкую, що мало займався в його оркестрі.
Руслана  Лісова - цікава особистість. Зараз мешкає в Чернігові. Коли я повернувся в Охтирку, в нас ще були «Чудаки», там і познайомився з Русланою. Вона відкрила мені лірику відомих українських поетів. І ми створили концерт із циклу українських пісень. Це було фантастично.
Руслана познайомила мене з Валерієм Опаленком, бо я мріяв удосконалити свою гру на гітарі. Він віртуоз, класно володіє інструментом, чудовий акомпаніатор, Професіонал з великої літери, талант.

- А хто твій перший вчитель музики?

- Грати на акордеоні мене вчила Євгенія Михайлівна Левченко. Вона дала мені основи музичної грамотності і навчила грати на інструменті, більшому за мене тоді. За що я їй зараз дуже вдячний.
В академії моїм учителем вокалу був Василь Якович Марчак, соліст ХАтОБ. Він - драматичний тенор, а я - ліричний тенор. Василь Якович розкривав мої здібності, підбирав репертуар. «Через років 10 буде з тебе тенор», - якось пожартував мій учитель. З чого я дуже засмутився. Але, насправді, так воно і є. Вчитись треба все життя. Світ оперних співаків - там шалена конкуренція. Академічний спів, як і спорт, весь час потребує бути у формі. Все не так просто, як і все в житті.

- І ось ти вже сам навчаєш молодь. Як ти поєднуєш своє особисте навчання і роботу з дітьми, гурткову роботу.

- Так, у навчанні є довгий шлях, є короткий. Всьому можна навчитись, особливо в наш «продвинутий вік», є інтернет, ютуб... лайфхак, подкаст...
У ДНЗ «Охтирський центр «ПТО» я працюю 5 років, з 2015-го. Діти навчаються по два, три роки. Створюємо групу і працюємо без рутини. І так цікаво. Все демократично. Наша перша група була - «ВСІ РІВНІ». Діти вивчились і пішли в життя. Приходять нові, ми пропонуємо - творчий гурток, відкриваємо таланти. Учні цього курсу більш спрямовані на театралізовані сценки. Без сумніву, талановиті діти є. Головне дати напрямок.

- Похваліться успіхами.

Олександр Тарабан («Всі рівні») зараз працює у «Кнєжі», Юля Балюбах стала найкращою серед учнів ПТО області, Даніель Копил готується поступати на акторський факультет, Забар Булдиженко виграв на фестивалі ім. Петра Білинника в Охтирці, а потім на Всеукраїнському конкурсі «Розстріляна молодість» у Житомирі. Олександр Зінич - нинішній випускник, дуже любить гітару, здібний, треба вчитись далі.

- Я пам'ятаю ваш виступ «Всі рівні» у районній бібліотеці. Якась подія там була і вас запросили. Ваш «Човен» на слова Івана Франка - це було наче яскравий спалах щирої українськості в нашому місті. Це було прекрасно.
Миколо, що ти можеш сказати про наш фестиваль ім. Петра Білинника?

- Петро Білинник - оперний і камерний співак, ліричний тенор. Це славетне ім'я минулого століття. Його голосом захоплювалися меломани України і за межами країни також. Петро Сергійович народився в Охтирці. І те, що в Охтирці організували такий фестиваль імені Білинника, є дуже символічно. Це давно треба було зробити. Охтирчани повинні пишатися цим ім'ям. Ми мало знаємо свою історію. Мені випала честь бути членом журі фестивалю. Там виступали і мої учні. Відкривати таланти - це як знаходити самородки. Всі виконавці співали якусь пісню із репертуару Петра Білинника. Фестиваль - це відродження пам'яті нашого славетного земляка.

- Миколо, чи вистачає тобі часу на особистий розвиток? Чи пишеш свою музику, поезію?

- Пишу, звичайно. Найбільше - сценаріїв. Але, здається, що в мене творча криза або криза середнього віку. Жартую. Було декілька спроб організувати свою музикальну групу. Але не вийшло. Зараз розумію чому. Важко знайти однодумців.

- Що тобі не подобається в людях?

- Песимізм.

- Як змінилося твоє життя через карантин?

- Можна сказати, що якось особливо на моє життя карантин не вплинув. Менше стало живого спілкування. Зате більше часу маю для саморозвитку. Маю можливість більше читати. Карантин - це своєрідна криза. А в такі періоди можна вийти на якісніший професійний рівень, розібратись у собі.

- Як я зрозуміла, ти любиш читати. Хто твої провідники-письменники-поети?..

- Мій найулюбленіший письменник - Сергій Довлатов. В його книгах знаходжу відповіді на будь-що. Коли читаю - відчуваю себе. Ремарк подобається. Він особливо актуальний зараз, його романи про війну, а в підтексті проти всякої війни. Улюблений поет - Йосип Бродський. «Письмо римському другу» - там така філософія і відповіді на запитання. Леся Українка «Лісова пісня». Із сучасних українських - Сергій Жадан, Макс Кідрук «Ода радості». Постійно відбуваються якісь відкриття. Василь Симоненко - «Ну скажи, хіба не фантастично...» Це виконує гурт «Коzакsistem». Василя Стуса мені відкрила Руслана Лісова. Запросила на «Стусове коло». Театралізоване дійство відбувалося у Молодому театрі в Києві. Театр одного актора, впродовж вечора читали його вірші. Якось мене запросили в районну бібліотеку на зустріч із місцевою поетесою Ніною Багатою. Мене вразила її поезія. Я вирішив створити пісні на її вірші. Підібрав музику... А бібліотека закрилась... Жарт, але сумний.

- Про одне твоє захоплення ми почули. А в тебе ж їх багато.

- Так, я дуже захоплена людина, мене цікавить все яскраве, як сороку. А, взагалі, прекрасно, коли твоя робота - є твоїм захопленням. Отак і в мене.

- А мандри?

- Так, це також полюбляю. Мене притягують міста, де вода, річка. Тому люблю Київ. Там така енергетика - Лавра, Дніпро. Люблю німецькі міста. Трір - фантастичне місто. Амстердам, Брюссель.

- А чого тобі не вистачає в рідній Охтирці?

- Не вистачає культурного життя - театру, живих концертів. За таким видовищем їздимо в сусідній Тростянець. Там отримую яскраві враження від вечорів камерної музики. Панська садиба, білий рояль... В Харкові люблю бувати у ляльковому театрі. Піддивляюсь там ідеї для своєї культмасової роботи.
Зате в Охтирці є свої переваги - поряд ліс і річка.

А ще я згадав кого мені не вистачає. Знаєте, в житті кожна людина відкриває свого вчителя. Для мене це був Володимир Іванович Корнелюк. Вчитель англійської мови у 5-й школі. І не тільки англійської, він учив нас усьому іншому, всьому, що є цікавого довкола: «подивись на це, подивись на те, що таке тіара?..» І на гітарі грав. Дуже прикро, що він так рано пішов із життя. 

Приємно спілкуватись із розумною, цікавою людиною. Таким є Микола Обуховський. Його вихованцям поталанило, вони зустріли свого вчителя. 

Валерія Бакуліна