Вишивані історії охтирчан |
Автор ГородА | |
26.05.2020 г. | |
Ми не можемо влаштувати грандіозний парад вишиванок. Та можемо поділитись своїми історіями. Людмила Абаровська, бібліотекарка: «Я маю 5 вишиванок. Дві - з дуже дорогими історіями. Одна найяскравіша – та, в якій моя бабуся виходила заміж. Бабуся була майстринею на всі руки. І цю вишиванку бережу як святиню. Бо скільки пам’ятаю себе, скільки і вишиванку. В мене дві рідні сестри. Коли ми були ще малими, бабуся вишила ту вишиванку, щоб ми могли її одягати на всі свята. Пам’ятаю я була Весною у 2-ому класі. Тоді бабуся вишила мені квітами червону спідничку. Потім кудись та спідниця поділась. Бабуся Рая жила нами, дітьми й онуками Усе нам шила, готувала, випікала.. В неї було три доньки Віра, Надія, Любов, троє онуків і шість правнуків. Моя мама – Надія. Бабуся випікала традиційний хліб до українських обрядів, навіть до сватання онука. І в наш музей спекла хлібину, прикрасила її колосками і калиною. Це було у 2015 році, для вшанування пам’яті загиблих від голоду українців. Час ішов… У мене народилися діти. Я купувала вишиванки і собі, і своїм дівчаткам. У нас була велика дружна співуча родина. Раптом помер дідусь. Рівно через півроку 22 травня 2017 – бабуся. Коли ми з’їхалися на поминки (40 днів), вирішили взяти щось собі на пам’ять. І я знову побачила (через 20 років) ту вишиванку. Всі родичі вирішила, щоб я її взяла, бо у мене дівчатка. Так мені дісталася ця реліквія разом із хусткою та кількома рушниками. Друга дорога вишиванка – справжня дівоча, полотняна. Пошита повністю руками із грубого сірого полотна. Вишиванка дуже давня. В селі Закроївщина, де я зростала, одна старенька бабуся подарувала моїй мамі ще у 90-х. Мама тоді працювала фельдшеркою на 2 села і 2 хутори. Об’їжджала на велосипеді усіх односельчан через ліси й поля. Якось привезла товстелезні сувої полотна. Ми зробили з нього рушники і сорочку. До мене вона перейшла, коли вже діти народились. Немає вже моєї бабусі Раї, немає Закроївщини і Коритища … А вишиванка є, і вона зберігає пам’ять».
«Вишиванку мені подарувала теща. Я використовую сорочку, як елемент національного одягу. Вважаю, що кожен українець повинен поважати свою культуру та історію».
«У мене ще немає вишиванки, на жаль. Ще досі мрію про неї. Хочу поділитися «вишиванковою історією» своїх дітей. Вони живуть у Канаді. Українська діаспора дуже цінує вишиванку й українські традиції. У однієї жіночки є вишиванки, яким по 100 років. Українські канадці щороку проводять фестивалі і жінки проводять показ у цих сторічних вишиванках. Моя невісточка Женя завжди бере участь у таких фестивалях. Я відправила їм рушник, той що моя бабуся вишивала. І в минулому році той рушник був показаний на фестивалі. Моя бабуся – Оксана Кузьмівна Ридун, родом із Полтавщини, вишивала рушники і картини на полотні. Я собі взяла один на пам’ять. Женя просила ще й вишиту сорочку, але бабусині вишиванки були вже зношені. В Канаді дуже цінують все традиційне, і можуть відреставрувати. До речі, в Канаді всі українці спілкуються щирою українською мовою, навіть ті, що тут розмовляли російською.Українці в Канаді дуже пишаються тим, що вони українці!».
«Моя мама, Анастасія Тимофіївна, працювала на Охтирській фабриці художньої вишивки головним інженером. В нашому домі було багато різноманітних заготовок та ескізів традиційних вишивок різних регіонів України. Фабрики художніх промислів співпрацювали. Ліжники, килими, вінницька вишивка… орнаменти і узори оточували мене з дитинства. Мамині колеги навіть вишили мені сорочку. Але в радянські часи вишиванка була не актуальна.Нині українська вишиванка перетворилася не просто на модний одяг, вона стала оберегом і символом нації. Коли я вийшла на пенсію, поставила собі за мету пошити вишиванки всій родині, а нас аж 13. За три роки я створила 20 вишиванок. Першу подарувала братові на 50-річчя. Другу – сестрі на день народження, потім - племінниці на 1-е вересня, і так по черзі. Вся моя рідня має вишиті сорочки. Дехто навіть по дві. Діти підростають і їм треба нові. Брат і син повернулися з АТО, і в подарунок – нова вишиванка. А ще вишила сусідці, однокласниці, подрузі і двом побратимам. У мене особисто 5 вишиванок. Одна – мамина із 1988-ого року, другу сама собі пошила і три придбала під час мандрівок Карпатами, в Яремче і на Косівському гуцульському ринку. На тих купованих – орнаменти з дитинства. Так повертаються стежки-доріжки з минулого на вишиванках. З радістю згадую перший парад вишиванок в Охтирці і розповіді наших майстринь про свої вишиванки. Це було в 2015 році». Інна Лисенко, менеджерка (Варшава): «Навіть не можу точно сказати, коли почалася моя «вишиванкова історія». Все моє свідоме життя якось пов’язане з вишиванкою. Перший спогад: у 1-ому класі нам задали намалювати картинку, яка характеризує мене. На своєму малюнку я зобразила Україну і свою родину у вишиванках. Історій дуже багато, а найяскравіша – це парад вишиванок у 2016-ому. Всі українці у столиці іншої країни об’єдналися і пройшли головними вулицями в національному вбранні. Ми йшли разом із сестрою. Саме тоді я відчула всю могутність нашої вишиванки. І мене дуже тішить, що сьогодні вона в моді. Можна комбінувати різні новітні строї, і це не буде якось по старому, це буде виглядати сучасно. Моя найзнаковіша вишиванка – та, що створила своїми руками моя тітонька Ольга. Я одягаю її тільки на урочистості. В цьому році багато масових заходів скасовано із відомої причини, і параду вишиванок також не буде. З однієї сторони – це безпека, а з іншої – не відбудеться об’єднання нашої нації за кордоном. Шкода. Дуже сподіваюсь, що найближчим часом все зміниться на краще. І наступного року парад вишиванок відбудеться знов!» Валерія Бакуліна |