30 листопада минуло 40 днів, як не стало Сергія Пустового... Його душа відлетіла і він для багатьох став справжнім ангелом-охоронцем. 30 листопада зібрались його рідні, колеги, друзі, побратими... 

Багато спогадів, багато зворушливих слів, багато слів і сліз не менше, і розуміння того, що від нас пішов один із кращих... І про це, власне - цей матеріал, складених із свідчень і думок декількох побратимів і дружини Сергія.

СВІТЛАНА ПУСТОВА: «ВІН ПОЇХАВ... І ВСЕ...»

Як це пережити, коли тебе назавжди покидає найдорожча людина? Це ніби від тебе відірвали пів тебе... Рана кровить, пече... Світлана плаче, але знаходить в собі сили і ділиться тим, що приходить на думку... з минулого...
«Сергій спочатку був волонтером, разом із друзями збирали і возили на фронт те, що замовляли наші вояки, наші добровольці. А потім не витримав і сказав: «Я там потрібніший, я повинен їхати туди». Ніхто не міг його переконати, зупинити: ні я, ні батьки, ні друзі. Серьожа , коли ще волонтерив, бачив там 18-19-річних хлопців, і саме це найбільше спонукало до свого вибору. «Там молоді хлопці воюють, а я дорослий мужик буду сидіти вдома? Хто, як не я?». Зібрався, придбав усе що треба. І рано-вранці, здається 12 березня поїхав на Харків і далі у Старобєльський військовий комісаріат. У військовому квитку запис про офіційний початок служби - 25 березня 2015 року. Він мене, нас рідних постійно заспокоював «зі мною нічого не трапиться». Сергій мріяв про військову справу з дитинства, а ще він мріяв служити у спецназі. От і домріявся. Тепер ми залишились із Максимком удвох. Серьожа приїжджав у відпустку, коли наш син пішов у перший клас, тепер Максим уже навчається в другому. Сергій мав повернутися назавжди у листопаді. Останній раз приїздив на 5 днів, з 4 по 9 вересня. І тоді там без нього були поранені і вбиті. І він казав: «Я повинен бути з хлопцями, коли я там, все нормально, коли мене немає, щось трапляється. Я - ангел-охоронець хлопців». У травні цього року вже були підписані всі документи про перехід Сергія в нашу ВЧ, але в його спецпідрозділі з'явились молоді ненавчені хлопці, старі пішли, чи комісовані, вбиті, поранені. Тому він затримався так довго. У посвідченні про смерть записано: «Загинув при виконанні службових обов'язків...». Він не розповідав мені всієї правди. Але я знаю одне, мій чоловік віддав своє життя за наш спокій».

ВОЛОДИМИР ПРОХНІЧ «Він мав безперечний авторитет»

Володимир був командиром окремого взводу спецмінування. Наразі, комісований, бо має 2 тяжких поранення, контузії. Володимир Прохніч родом з Ірпеня, що під Києвом. Про Сергія Пустового розповідає мені в телефонному режимі. Розповідає як військовий, як командир, як чоловік - стримано і чітко: «Сергій - дуже порядна людина, швидко навчався новому, а при тому освічений всесторонньо - мав аналітичний склад розуму, був програмістом. У нас не було можливості повноцінно навчатись, бо війна застала нас зненацька. Сергій за три місяці опанував найнеобхідніші знання і виконував свої завдання на 100%, навіть на 200%. Його поважало керівництво батальйону «Айдар». А серед своїх підлеглих мав безперечний авторитет. Сергій був командиром взводу, був спеціалістом своєї справи, професіоналом. Він був сапер, із усім видом зброї був на «ти». Сергій прийшов до нас із розвідударної роти. Спочатку він воював на Луганщині, потім в Донецькій області, в Авдіївці, а останнім місцем дислокації був Мар'їнський район. З березня цього року протягом півроку ми мали величезні втрати. Недавно загинув «Комарик» - Юра Комаров, тепер попрощались зі «Стрілком» (псевдо Сергія). Сергій Пустовий представлений до державної нагороди, перед цим отримав орден за взірцеву службу, медаль від Генштабу, ще раніше був нагороджений лицарським хрестом від родини Мазеп. Він був справжнім воїном».

ЯРИНА БЕРЕЗІЙ «Дитячі вишколи - як пам'ять про Сергія»

Ярина родом із Тернопільщини. У мирному житті працювала кухарем у ресторані. Ярина вважає себе мамою своїх хлопців-айдарівців. Все почалося з Майдану. Насправді, вона повинна була бути на заробітках у Польщі. Але в Україні почалась революція... «Йолка.., роблю коктейлі Молотова і... неочікувано(?) зустрічаюсь зі своїми дітьми - із сином, який приїхав із Тернополя і донькою, яка навчається в Києві. «Ну що вони сказали? Мама - молодець. У лютому, 18-го ми попали в таку страшну  «круговерть». Та я така в  характері. Мій другий чоловік Богдан, псевдо «Лісоруб» - пішов на війну добровольцем у батальйон «Айдар». Ця війна з Росією - це агресія, нас країна не підготувала... Те, що його звати Сергій я дізналась, коли він загинув. Для мене він був «Стрілок». Ми познайомились у Новгородському. Я часто до них їжджу. Це моя місія - одягати, обувати, годувати хлопців. Волонтери всієї України об'єднані і закріплені за кимось особисто, спілкуємось між собою. Я прикріплена до «Айдару». Деякі не витримують і їдуть на фронт, наприклад Яна із Харкова.
Так от познайомились ми тоді зі Стрілком, розговорились про молодь. Я розповідала, як у нас на Тернопільщині організовують для дітей вишколи, для різного віку по різному. Ну, наприклад, звичайний 3-денний вишкіл. 1-й день включає в себе навички виживання в екстремальних умовах, 2-й день - підготовка стати вояками, діти бігають, стрибають, долають перешкоди, вчаться рукопашному бою, а на 3-й день приїжджають справжні козаки, разом розпалюють ватру і співають козацьких, повстанських, стрілецьких пісень. Всі три дні починаються і закінчуються із виконання Гімну України. Запрошуємо відомих цікавих людей для спілкування з дітьми. Так навчаємо дітей патріотизму. Такі вишколи проводимо на базі старого табору. Фінансують волонтери, меценати, священики. От розповіла про це Стрєлку і виявилось, що в нього давно була така МРІЯ. Планував це робити, тобто дитячі вишколи, коли повернеться додому в Охтирку. Розповідав про своїх друзів із Самооборони, з якими планував займатися з дітьми. Тепер, коли так сталося, як пам'ять про Сергія ми мусимо це робити. І я планую в травні прихати в Охтирку і організувати такі вишколи, як у нас на Тернопіллі, як мріяв Сергій. Нас об'єднує наш командир Володимир Прохніч, згуртовує, молодець, хвала йому і слава. Ми допомагаємо одне одному, і будемо допомагати. А діти загиблих, то наші діти пожиттєво.

Ви знаєте, в Охтирці я отримала плювок в лице. Хіба так прощаються з героями? Ховали героя, в центрі лунали веселі пісні, їх не виключили. А люди, повз яких несли героя, не те що навіть голову не схилили, навіть не виключили своєї музики, не вийшли з машини, продовжували палити. Мені хотілось заїхати в морду першому такому. У нас із героями прощаються на колінах і кидають їм на дорогу квіти. А Сергій якраз і є такий герой. Я плакала від людської байдужості в Охтирці. На 40 днів приїздили ми його побратими, тепер приїдемо весною...»

ЛЮДМИЛА МИНЮК: «Син може пишатися своїм батьком!»

Людмила Минюк є головою правозахисної організації солдатських матерів «Мальва», волонтер. Вона із Вінничини. Про себе, своїх побратимів, рідних і Сергія вийшла в нас така коротка розмова: « Я - солдат. На цій війні з'явився новий термін - доброволець. Ця війна показала, хто є хто. Є батальйон «Айдар», бійцями якого ми є. Тут служив мій син Станіслав. Він загинув. Я стала на його місце. У минулому я вчителювала, була підприємцем. А зараз треба захищати свою країну. Мій син також був сапером, як і Стрілок. Яким він мені запам'ятався?.. Про нього дуже багато гарного можна сказати. Коротко охарактеризую: поміркований, добрий, мав високий інтелект, професіонал своєї справи. Хлопці у нього багато навчилися. Він спокійно оцінював ситуацію, ставив ціль, підбирав методи досягнення запланованого. Він мав здібності до військової справи, а займався найнебезпечнішим - розмінуванням. Знаєте скільки він життів урятував?! Його дуже поважали, і, головне, він був патріотом України. Він розмовляв російською. І от у спілкуванні з ним я дізналась  про його мрію - дитячі вишколи. Сергій був справжнім українцем, мав здоровий націоналізм. Ми розмовляли про виховання своїх дітей, він ділився думами як хоче виховати свого сина. 
Сергій - дуже достойна людина. Він прожив короткий вік. У людини є дві важливі дати: рік народження і рік смерті. Мені здається, головне не скільки людина проживе, а як змістовно вона проживе свій вік, для себе і для суспільства. Сергій прожив мало. На все божа воля. Та його син може пишатися своїм батьком, це живий приклад. І син не може бути гіршим за свого батька, в нього є шанс досягти більшого у цьому житті. Тяжко бути родичем героя. Та маєш ним бути. Це не можна пережити ніколи, але треба навчитися з цим жити. Можна продовжити справу Сергія».

Ось такі спогади вдалося зібрати від побратимів з різних куточків України. Не з усіма вдалося поспілкуватись, наприклад, із мером Конотопа Артемом Семеніхіним, який добре знав Сергія. Із його побратимом Рустамом Імоновим із Луганщини. Більше жіночих спогадів вийшло. У війни не жіноче обличчя? Мабуть у цій війні - обличчя України.

Валерія Бакуліна