«Найважча хвороба в світі - це звичка думати. Вона невиліковна» (Еріх Марія Ремарк). Таких невиліковно хворих багато в світі, і, звичайно, в місті Нашому. Один із них - молодий режисер Віталій Трикоз. 27 березня на сцені місцевого РБК відбулася його перша вистава «Фараони». В залі - аншлаг. Це добре. Це значить, що театр в Охтирці є. А що люди хочуть бачити, які теми їх хвилюють і що думає з цього приводу Віталій Трикоз? Тож давайте знайомитись:

ВІТАЛІЙ ТРИКОЗ, 31 рік, народився і мешкає в м.Охтирка, УБД, режисер, одружений, дружину звати Олена.

- Віталію, вітаю з дебютом. Прем'єра відбулася. А з чого почався твій шлях до театру?

- Дякую. Звичайно я радий, що це сталося. І пам'ятаю з чого все почалося. Після школи я навчався в нашому ПТУ, на тракториста. В ліцеї проводились різні концерти, конкурси між групами. Але бажаючих виступати на сцені було мало. Запросили мене взяти участь у конкурсі гумору. Погодився, виступив і... почув оплески, сподобалось. Це було у Будинку Молоді. Дорога додому була повз Будинок Культури. І якась сила мене направила туди зайти і дізнатись, чи діє там якийсь драмгурток? Спитав, і мене направили на 2-й поверх, до Тетяни Іванівни Акіменко. Мені тоді йшов 16-й рік. Так я став відвідувати дитячий драмтеатр.

- Пам'ятаєш свою першу роль?

- Так. У Народному театрі готували «Весілля Бальзамінова» і їм потрібно було зіграти дитячу роль. Юша - це ймення надовго закріпилось за мною серед друзів. Це був перший досвід на сцені дорослого театру. Я завдячую своїй першій вчительці Тетяні Іванівні за перші ази і першу любов до театру.

- Але ж ти не відразу став режисером, як ти до цього йшов?

- Потім була служба в армії, повернувся, працював сантехніком. Але паралельно постійно грав у Народному театрі, молодіжному театрі  «Чудаки», драмтеатрі. Мені пощастило побачити роботу двох режисерів: Тетяни Акіменко і Тетяни Лисенко. І не тільки побачити, а й відчути на собі. Насправді, я не думав, що стану режисером. Я хотів стати актором. Але життя так скерувало. Я закінчив заочно режисерський факультет Сумського училища культури.

- Так, добре. Тепер ти - режисер. Твоя професія публічна. Твоя робота, твої думки, твоя особистість може комусь подобатись або навпаки, не подобатись. Ти готовий до відповідальності та критики?

- Якщо я тут, то готовий.

- Добре. Незважаючи на повний зал на прем'єрі, я чула різні відгуки. Комусь сподобалось, комусь - ні. Дехто прийшов тільки тому, що більше нікуди в Охтирці йти, а дехто думав, що то вистава від «Чудаків». Чому ти вирішив ставити «Фараони»?

- П'єсу написав Олексій Коломієць, український драматург. Це наша класика, вона легка, і по кількості дійових осіб підходила для мого колективу. У виставі було задіяно 8 акторів. П'єса легка для сприйняття, тому й вибрав, і моя колега із Сум порекомендувала, вони ставили, і людям сподобалось.

- А те, що на сцені тривалий час фігурують п'яні чоловіки, і жінки весело і завзято імітують «банкет» біля сулії - це, часом, не пропаганда алкоголізму і пиятики?

- А якщо подивитись на це з іншого боку. Я хотів, щоб люди побачили це і не повторювали. Щоб ті погані вади відобразились наче в дзеркалі. А взагалі по сюжету основна думка - це взаємовідносини між чоловіками й жінками в сім'ї. Щоб чоловіки побачили себе і зрозуміли роль жінки у суспільстві і сім'ї. В кінці п'єси це ж спрацьовує. Та все ж, це мій перший досвід. Звичайно, не все враховано чи не так зіграно.

- Вперше «Фараони» з'явилися на радянській сцені в 1961 році, і ставилась сотні разів. В цій п'єсі - тогочасне село... Можливо охтирчанам треба щось актуальніше, або ж адаптоване (без трудоднів) і про те, що на часі?

- Можливо. Але думаю, що людські вади залишились і моральні проблеми того часу є актуальними й сьогодні.

- Хто грав у п'єсі?

- Коркішко Микола, Коркішко Олександр, Коркішко Тетяна Дмитрівна, Куханєва Тетяна, Наталя Сталинська, Ємець Маринка, Підопригора Маріна і я.

- Які теми будуть у твоїй наступній постановці і взагалі, що хочеш показати охтирчанам?

- Останнім часом я перестав загадувати наперед, бо життя вносить корективи. Я планував собі одне, а потім мене мобілізували. Один рік і 2 місяці служив у зоні АТО. Я бачив війну і поки що не хочу про це. Можливо для мене ще не прийшов час. Хочу розвеселити людей. Скоріш за все це буде комедія, про якийсь життєвий випадок у побуті. Хочу, щоб люди, які прийдуть на виставу відпочили. Будемо вирішувати разом з колективом, що хочемо і що зможемо. Хочу ставити п'єси як українських, так і зарубіжних драматургів. Я вчусь. Я знаю, що це нелегко. Але, хто сказав, що буде легко?

- Для тебе режисура - це робота чи творчість?

- Ви знаєте, я постійно думаю про отой процес, як, хто, що..  Моє життя поєднано з творчістю. Глядачі просто дивляться і відпочивають, я - аналізую, думаю... Але мені це подобається.

- Яким бачиш театр у нашому місті через 10 років?

- Життя покаже.

- Ну що ж, сподіваємось, що театр в Охтирці не занесуть у Червону Книгу. Бажаємо успіхів!

Спілкувалась Валерія Бакуліна