Охтир-гора - чудовий витвір при­роди. Вона кругленьким острівцем, геть порослим деревами, зеленіє се­ред голубих рукавів і плес чарівної Ворскли, де давно колись за свід­ченням нашого поета-земляка Якова Щоголіва, котрий писав вірші ще в останній чверті позаминулого сто­ліття, «уперши в дно свою державу, гудуть млини».

Та набагато століть раніше про нашу чудову гору згадував у своїй відписці Іванові IV Грозному го­нець, добираючись до Криму: «до­брался уже к реке Ворсклу и про­ехал гору Ахтыръ». З тих часів і аж до 1654 року вона була лише пер­линою мальовничої природи краю, предметом приємного споглядання і милування подорожніх. І тільки в середині XVII століття ченці-втікачі з Лебединського монастиря, що на Поділлі, на чолі з ігуменом Іоанікієм заснували тут свою свя­ту обитель - Свято-Троїцький мо­настир, який став окрасою не лише Охтирського краю, а й всієї Слобід­ської України. Щоправда, ченці з Правобережжя про нашу гору й гад­ки не мали та їм поталанило. Коли прибувши в наш край, попросили вони у російського царя дозволу на заснування монастиря в Олешні, де сподобалася їм та місцевість лісами, луками, родючою землею та іншими зручностями, цар Олексій Михай­лович (Тишайший) порадив, певно з державного умислу, оселитися на Охтир-горі поблизу Охтирської фор­теці. Діставшись сюди, ченці були вражені ще більшими зручностями і красотами місцевості і швидко збудували дерев'яний монастир. І не були б вони ченцями, якби не ви­рили в самій горі печери, бо здавна полюбляли, як то в Київській лаврі чи в Почаївській, перебувати в са­моті при світлі свічки або лампади писати свої хроніки. Заплутані ходи печер, які двома ярусами вгризались в гору, до недавнього часу ще вража­ли, а то й страшили сміливців, котрі відвідували їх.

Охтирський свято-Троїцький мо­настир з часом набув слави чи не найбагатшого феодала Слобожан­щини. Розумом і руками його кріпа­ків у 1724 році зводяться муровані будівлі і мури, а 1741-го — оборонна дзвіниця, що ще до недавнього часу, як докір долі, стояла вона з чималим снарядним проломом і споглядала на нас, сподіваючись на увагу до себе. Добре, що віднайшлися люди, котрі взялися відроджувати святу обитель. Прикро тільки, що ті люди - чужинці.

Сподіваються на увагу і печери, в яких упродовж майже двох з по­ловиною віків (монастир і печери закриті на початку 1920-х років), усамітнювались ченці, криючись від усього мирського. Хоча легенда розповідає, що й вони не уникали спокус, бо як і всі люди, створені із плоті. І спокусувались слуги господ­ні любощами. А щоб упитись ними і вороже око не помітило того, дехто з чорноризників, ризикуючи, прино­сив у лантусі з городу не капусту, а свою облюбенку до келії в печері. А чому б і ні: бог - на небі, а під зем­лею - біс, який з нудьги так і штри­кає під ребро...

Та то - легенда. Історія ж умовчує про такі діяння охтирських ченців. А про печери, що були чудовим тво­рінням спокусників гріхів, розпові­дає чимало. А щоб переконатись в тому, що в них були затишні келійки з хрестами і ликом божим, і що до них вели вузенькі, а по інде і надто низенькі ходи, автор цих рядків відвідав один з лабіринтів і переконав­ся. А відвідини стародавніх печер, виритих близько 350-ти років наве­ли на думку: а чому б нам тепер їх не відновити. Не для любощів, звичай­но, а для духовного збагачення нас і наших нащадків. Коштів багато нате не потрібно, адже ченці колись про­рили їх власними руками. Потрібно тільки, вирішуючи це питання... урахувати високий ландшафтно-рекреаційний потенціал пам'ятки і всієї місцевості, звернутися за про­позиціями до мешканців Охтирки та Чернеччини і до всіх небайдужих людей нашого чудового, багатого на історію краю.

Відновлення монастиря і його пе­чер, створення довкола Ох тир-гори заповідного місця і включення його принаймні в обласний туристичний маршрут на шляху до музею Оста­па Вишні у Груні, дало б змогу по­глибити культурний і духовний по­тенціал, викликати любов і повагу у нащадків.

Олександр ГАЛКІН