Основне слово

Історія нашого краю, будемо го­ворити поки що як території, тобто просторового суходолу, починається з останніх геологіч­них формацій та льодовикових метаморфоз - широко вживаних в наукових колах як третична фор­мація, коли не тільки людське, а й тваринне житія було, образно ка­жучи, не більш як свіжим мохом на правічнім камені старих геоло­гічних формацій землі, яке отрима­ло назву третинної доби. Ця доба, а найперше її середина і друга половина, це ті часи тектонічних процесів, в яких протягом десятків і сотень тисяч літ формувалася й приходила до теперішнього свого вигляду наша територія, до якої відносять і появу людини - гомо сапієнс.

Техніка виробів тих часів, від­найдених археологами, знаходи­лась на високому рівні, і в орна­ментації своїх виробів, наприклад, тодішня людина піднялась навіть до мистецтва, хоч головними ре­сурсами тієї культури були кістка та кремінь. Останки таких виробів трапляються в Києві, Луці Врубпевській біля Кам'янця-Подільського, біля сіл Селище над Дніпром (бл. Канева), Гонці на Полтавщині (р. Удай), Мізин на Чернігівщині, Буймерівка, Хухра, Лутище, Буд­нє на р. Ворсклі і в самій Охтирці на Сумщині. Найбільшим центром стародавньої культури є тут Ве­лике Більське городище, або, за Геродотом, м. Гелон, сільське гос­подарство, промисли, початкове ремесло та культура якого досягай високого рівня, що й спричинили широко розгалужену торгівлю.

За свідченням того ж Геродота народ, що досяг такого високого розвитку, звався скіфами (Скита­ми, Околотами). Географічно він розташовувався так: на схід від Танаіса (Дону) жили Савромати, народ споріднений зі скіфами, але осібний від них; на захід від Дону живе народ скіфський, що поді­ляється на чотири племені: між Доном і Герром (невідомою річ­кою на схід від Дніпра) мешкають скіфи царські, «найсильніші і найчисленніші скіфи, які інших скіфів вважають за рабів»; між Герром і Пантікапоя (одні бачать в нім Інгулець, інші Конку) живуть скіфи-кочовики, що «нічого не сіють і не орють»; між Пантікапом і Бугом (Гіпанісом) по обох боках Дніпра живуть скіфи-хлібороби; в Поворсклі, в тім числі й у межах нашої теперішньої Охтирщини, за дослі­дженнями В.Городцова, Б.Шрамка, Г.Ковпаненко та інших вчених, жили ті ж скіфи-хлібороби, «що хліб сіють не на свою страву, а на продаж», як зазначав Геродот.

Як і сьогодні, кілька десятків і сотень віків тому, у світі не було спокійно: одні витісняли інших, прийшовши з далеких і близьких країв, воювали один одного. Так, ще у VI ст. до Христа перський цар Дарій І замислив завоювати цілий ряд народів, в т.ч. й скіфів. Спочатку він 519 року повою­вав скіфів-саків, але вторгнутись на територію Великої Скіфії, пам'ятаючи про загибель там Кіра II, боявся. Щоб впевнено їйти на Скіфію-Україну, Дарій І готував­ся п'ять років, завоювавши за той час Тракію і Македонію. І тільки в 512 році до Хр. З величезною ар­мією вирушив у похід на царських скіфів, розраховуючи підкорити їх за 60 днів. Але він не тільки не за­воював скіфів, а й зазнав нищівної поразки і ганебно втік, все ж не за­лишаючи думки завоювати з часом, попередньо послабивши могутню Скіфію. Для цього він умислив пе­рекрити торгівлю скіфів з Грецією, вирушивши на неї війною. Але й тут, у Греції, в марафонській битві 490 року до Хр. Знову зазнав роз­грому. Однак, не покаявшись, го­тувався до наступного походу на Скіфію. Тільки природна смерть войовничого перса (сам Дарій вва­жав себе вихідцем із скіфів) стала на перешкоді його задуму.

Але якби там не було. Скіфія й сама після війни з Дарієм почала занепадати. А невдовзі на її во­лодіння вторгайся сармати, яких Геродот теж відносив до скіф­ських племен. Сліди скіфсько-сарматської культури віднайдено у 1908 році нашим земляком, архео­логом М.Я.Рудинським під Буймерівкою. Іншу стоянку цього типу він знайшов у 1916 році на косі, утвореній річкою Охтиркою і Вор­склою. Такі ж поселення віднай­дено біля Хухри, Лутищ, Будного, Киріківки. Дослідження останніх здійснювали вчені Г.Титенко та Г.Ковпаненко в 1953-1954 pp.

Це показує, що давніша «скіф­ська» людність не зникла під сар­матським натиском, а лише зли­лася, отримавши нову назву від прийшлої людності, як раніше від назви «скіфи» називалися інші під­корені племена.

За сарматською колонізацією були й інші численні, але дрібні­ші, колонізації готів, герулів, аланів, гунів, аварів та інших племен. Оскільки їхніх слідів і їхнього впливу на розвиток нашого краю немає, перейдемо до слов'янської колонізації, згадки про яку відно­сяться вже до II ст. н.е. Але поча­ток масового розселення слов'ян вчені відносять до III ст., коли вони займали порожні землі. Згодом слов'яни розселилися на терені сучасної України (мається на увазі східні слов'яни) і в нашому краї. Отже вже десь на середину 1-го тис. н.е. між Дніпром і Дністром на південний вихід аж до Нижньо­го Дунаю і до Сіверського Дінця на сході жили східні слов'яни, відомі в писемних джерелах під назвою антів. У антів була сильна воєнна організація і вони вели боротьбу проти Візантії, аварів. Подальший розвиток економічних і соціальних відносин, захоплених общинних земель представники знаті родів і племен та використання ними праці рабів - військовополонених і збіднілих общинників - обумо­вили розклад первіснообщинного ладу і формування ранніх держав­них об'єднань - союзів племен на чолі яких стояли князі.

Починаючи з 6-го століття, в писемних джерелах з'являються більш достеменні порівняно з по­передніми відомості про слов'ян. Про них писали візантійські істо­рики Прокопій Кесарійський, Менандр, Маврикій, Феофілакт, Симокатта, історик готів Йордан та інші. Цінні відомості про східних слов'ян цього періоду, зокрема про назву та території окремих кня­зівств, життя і побут окремих груп слов'ян, деякі політичні аспекти їх історії, мають також найдавніші частини давньоруських літописів.

Про зайняття, побут та куль­туру східних слов'ян дають уяву і археологічні знахідки. Чимало їх і на території нашого краю. Це городища Кукуєве, Куземинське, Немирівське, Литовське (Охтирський р-н), Ніцахське та Зарічненське (Тростянецький р-н). Так, наприклад, Куземинське (або ще «Замок», «Скельське») має роз­мір 50x40 м. Воно розташоване на східній околиці села Куземин на високому березі Ворскли. З північно-західного і південно-східного боків воно захищалося ровами і валами. Культурний шар небагатий: зола, вугілля та зрід­ка кераміка скіфсько-сарматської доби, а також слов'янсько-роменського типу VIII -X століть.

Немирівське городище, що по­близу (2 км північніше) Журавного, за розмірами більше (150x250). Як і Куземинське, це городище з боку плато обнесене валом 3,5 м і ровом до 3 м. Воно дає кераміку роменського типу VIII -X ст. та епохи Київської Русі Х-ХГІІ ст. Подібні знахідки дають і інші го­родища. Це говорить про те, що до нашестя монголо-татар тут жили і славили бога слов'яни. На той час вони не входили до Переяслав-Чернігівського князівства з міс­тами Київ, Переяслав, Чернігів, Новгород-Сіверський, Курськ та Щарукань, яке підлягало Велико­му Київському князю, як і інша територія по лінії Переяславець-Ужгород-Мінськ-Псков на заході і північному заході та Лагода-Білоозеро-Ярославль-Суздаль-Муром-Рязань на півночі і північ­ному сході.

Такий обшир Київської Русі утворився завдяки об'єднанню розрізнених племен київськими князями, починаючи з князювання Олега. Так, наприклад, у 882 році він приєднав Смоленськ, роком пізніше - древлян, а у 884 році Олег підкорив сіверян, які жили й на території нашого краю. Олег обклав їх даниною, заборонивши сплачувати її хозарам, що жили в степах на південь, сказавши: «Я їм противник, і вам нічого давати». Таким чином були підкорені й інші племена. У 860 році Олег був уже під Константинополем. До речі, після нього ходив сюди походом князь Ігор, котрий вперше назвав себе князем українським, підпису­ючи договір, відвідала Константи­нополь і княгиня Ольга, аби нала­годити дружні стосунки, першою з русичів вихрестилась тут у хрис­тиянку. Ходив у візантійські землі й Святослав.

Продовження читайте у наступному номері газети

Олександр ГАЛКІН