Подолання страху |
Автор Газета "Лидер" | |
15.11.2010 г. | |
Юлія РЯБУХІНА прийшла в журналістику трохи більше року тому. Влітку 2009-го її перші публікації, як роботи студентки журфаку СумДУ, з'явилися на сторінках «Лідера» і відразу привернули увагу широкого кола читачів. Бо Юля писала про суспільні та молодіжні проблеми щиро і відверто, торкалася гострих кутів буття, вишукувала для своїх матеріалів досі незаймані теми, зустрічалася з цікавими людьми. Відтоді минуло не так багато часу, а творчий доробок нашої Юльці може дати фору досвідченому авторові. її, зовсім юну, вже не назвеш початківцем. Найсвіжіші роботи - результат розмови з відомими українськими письменниками Любком Дерешом та Юрієм Андруховичем. Сьогодні Юля виходить на суд читацького загалу як літератор. Читайте і насолоджуйтесь. Рекомендую. ■ Анна ПРОТАСОВА, член Національної спілки журналістів України, секретар Охтирського осередку НСЖУ Я побачив її у натовпі. Розгублену, зі зламаною помаранчевою парасолею. Дівчина стояла посеред рухливого моря перехожих, і дощ падав їй на плечі. Я взяв незнайомку за руку і повів до найближчого кафе, а вона - навіть не поглянула мені в обличчя. Дівча розкрило свою кострубату парасольку і поставило її, як цінну річ, у самому центрі зали. Я дивився на все це мовчки. Офіціанти застигли з підносами, з недовірою споглядаючи нашу парочку. Ми вмощувалися на стільцях. - Що будете замовляти? - спитав найсміливіший з них, поважно обійшовши яскраву квітку парасольки. Нахабне дівчисько тільки повело в мій бік рукою і занурилося у величезну зелену торбину. - Гарячого червоного вина з медом, - мені дуже кортіло зігрітися в цю неприємну погоду, що нагадувала небесний нежить, і оселилася навіть під моїм пальто. - І попільничку, будьте ласкаві. Дівчина вперше подивилася мені у вічі. Здалося, з повагою. І кутики її губів поповзли вгору. Вона вже дістала ранковий випуск газети і почала дерти його на невеличкі прямокутники. Потім напхала їх тютюном, навіть скрутила невеличкий фільтр з кутика третьої сторінки, і смачно затягнулася, підкуривши від красивої статусної запальнички. - Я її не вкрала, - випередила мої думки, випускаючи у вогке повітря кільця теплого ароматного диму. Я не реагував, розшукуючи в кишенях пальто свій звичний Парламент. Офіціант поставив між нами важку попільничку, наче розділивши столик на два ворогуючих табори. А потім приземлив під ніс кожному дивні витончені горнятка з білої глини, що парували неймовірними ароматами, сходячи теплом на наші змерзлі долоні. - Неймовірно, - дівчина зробила величезний вдих і закрила очі, відкинувшись на стільці. Тонке каштанове волосся впало їй на обличчя. Я грів руки вином, а душу - цигарками. Очі тішилися, споглядаючи невеличке коцурбате дівчисько, яке так вправно палило «Газету по-українськи». - Океанічно, - посміхнулась вона, роблячи ковток. - Святослав? Її припущення мене не здивувало. Розпочати нове життя я ладен був уже давно. Не вистачало поштовху. Не вистачало декількох дрібниць. Я задумався. Святослав. Свята слава? Кивнув. - Злата? Вона підняла очі догори, затягнулася, погасила недопалок у попільничці і всміхнулася. - Мені подобається. За нас? - За зміни, - наші келихи зіткнулися в повітрі з приглушеним звуком. Я пустив по тілу гарячий струмінь хмільного напою. Хвилею віддалося приємне ехо вдячності. Примруживши очі, я дивився через французьке вікно на похмуре місто з його напухлими венами трамвайних рейок і ліній електропередач. Люди поспішали, тягнучи за собою візки, перетворюючи землю під ногами на багнюку. Усе видовище сходило на мурашник у розпал робочого дня. Але вони мене вже не цікавили. Злата знову взялася обкурювати приміщення. На цей раз вона набивала тютюном красиву люльку із світлого дерева. Підкуривши, простягнула її мені. Я прийняв люльку без остраху. Без страху, характерного мені в минулому, коли я боявся незнайомих людей на вулицях, зробити щось проти букви закону чи щось не відповідне моїм звичкам. Солодкий дим приємно лизнув мої легені. Я посміхнувся. Вона примружилася у відповідь. - Дарую, - і заглибилася в горнятко. Коли на денці лишилося декілька холодних винних крапель, вона пішла, намалювавши на серветці веселий смайлик. Вона поцілувала мене в губи, як ще ніхто не цілував, залишаючи на вустах присмак вина, теплого тютюнового диму, сьогоднішнього дощу, стиглих яблук і ранкових новин. Вона пішла, лишивши на спогад розпечену помаранчеву квітку зламаної парасолі і світлу вільхову люльку. Вона пішла, зробивши мене щасливим. І вільним... ■ Юлія РЯБУХІНА {jcomments off} |