Головна arrow Розділи arrow Життя та люди arrow Вишивані історії охтирчан
Вишивані історії охтирчан Печать
Автор ГородА   
26.05.2020 г.


Щороку, у третій четвер травня, українці святкують День вишиванки.  

Ми не можемо влаштувати грандіозний парад вишиванок. Та  можемо поділитись своїми історіями.

Людмила Абаровська, бібліотекарка: 

«Я маю 5 вишиванок. Дві - з дуже дорогими історіями. Одна найяскравіша – та, в якій моя бабуся виходила заміж. Бабуся була майстринею на всі руки. І цю вишиванку бережу як святиню. Бо скільки пам’ятаю себе, скільки і вишиванку. В мене дві рідні сестри. Коли ми були ще малими, бабуся вишила ту вишиванку, щоб ми могли її одягати на всі свята. Пам’ятаю я була Весною у 2-ому класі. Тоді бабуся вишила мені квітами червону спідничку. Потім кудись та спідниця поділась. Бабуся Рая жила нами, дітьми й онуками Усе нам шила, готувала, випікала.. В неї було три доньки Віра, Надія, Любов, троє онуків і шість правнуків. Моя мама – Надія.

Бабуся випікала традиційний хліб до українських обрядів, навіть до сватання онука. І в наш музей спекла хлібину, прикрасила її колосками і калиною. Це було у 2015 році, для вшанування пам’яті загиблих від голоду українців.

Час ішов… У мене народилися діти. Я купувала вишиванки і собі, і своїм дівчаткам. У нас була велика дружна співуча родина. Раптом помер дідусь. Рівно через півроку 22 травня 2017 – бабуся. Коли ми з’їхалися на поминки (40 днів), вирішили взяти щось собі на пам’ять. І я знову побачила (через 20 років) ту вишиванку. Всі родичі вирішила, щоб я її взяла, бо у мене дівчатка. Так мені дісталася ця реліквія разом із хусткою та кількома рушниками. 

Друга дорога вишиванка – справжня дівоча, полотняна. Пошита повністю руками із грубого сірого полотна. Вишиванка дуже давня. В селі Закроївщина, де я зростала, одна старенька бабуся подарувала моїй мамі ще у 90-х. Мама тоді працювала фельдшеркою на 2 села і 2 хутори. Об’їжджала на велосипеді усіх односельчан через ліси й поля. Якось привезла товстелезні сувої полотна. Ми зробили з нього рушники і сорочку. До мене вона перейшла, коли вже діти народились.

Немає вже моєї бабусі Раї, немає Закроївщини і Коритища … А вишиванка є, і вона зберігає пам’ять».



Віктор Чикалов, вчитель: 

«Вишиванку мені подарувала теща. Я використовую сорочку, як елемент національного одягу. Вважаю, що кожен українець повинен поважати свою культуру та історію».



Олена Троненко, підприємиця:

 «У мене ще немає вишиванки, на жаль. Ще досі мрію про неї. Хочу поділитися «вишиванковою історією» своїх дітей. Вони живуть у Канаді. Українська діаспора дуже цінує вишиванку й українські традиції. У однієї жіночки є вишиванки, яким по 100 років. Українські канадці щороку проводять фестивалі і жінки проводять показ у цих сторічних вишиванках.

Моя невісточка Женя завжди бере участь у таких фестивалях. Я відправила їм рушник, той що моя бабуся вишивала. І в минулому році той рушник був показаний на фестивалі.

Моя бабуся – Оксана Кузьмівна Ридун, родом із Полтавщини, вишивала рушники і картини на полотні. Я собі взяла один на пам’ять. Женя просила ще й вишиту сорочку, але бабусині вишиванки  були вже зношені.

В Канаді дуже цінують все традиційне, і можуть відреставрувати. До речі, в Канаді всі українці спілкуються щирою українською мовою, навіть ті, що тут розмовляли російською.Українці в Канаді дуже пишаються тим, що вони українці!».



Ольга Косарєва, громадська діячка:

 «Моя мама, Анастасія Тимофіївна, працювала на Охтирській фабриці художньої вишивки головним інженером. В нашому домі було багато різноманітних заготовок та ескізів традиційних вишивок різних регіонів України. Фабрики художніх промислів співпрацювали. Ліжники, килими, вінницька вишивка… орнаменти і узори оточували мене з дитинства. Мамині колеги навіть вишили мені сорочку. Але в радянські часи вишиванка була не актуальна.Нині українська вишиванка перетворилася не просто на модний одяг, вона стала оберегом і символом нації. 

Коли я вийшла на пенсію, поставила собі за мету пошити вишиванки всій родині, а нас аж 13. За три  роки я створила 20 вишиванок. Першу подарувала братові на 50-річчя. Другу –  сестрі на день народження, потім  - племінниці на 1-е вересня, і так по черзі. Вся моя рідня має вишиті сорочки. Дехто навіть по дві. Діти підростають і їм треба нові. Брат і син повернулися з АТО, і в подарунок – нова вишиванка. А ще вишила сусідці, однокласниці, подрузі  і двом побратимам.

У мене особисто 5 вишиванок. Одна – мамина із 1988-ого року, другу сама собі пошила і три придбала під час мандрівок Карпатами, в Яремче і на Косівському гуцульському ринку. На тих купованих – орнаменти з дитинства. Так повертаються стежки-доріжки з минулого на вишиванках. З радістю згадую перший парад вишиванок в Охтирці і розповіді наших майстринь про свої вишиванки. Це було в 2015 році». 

Інна Лисенко, менеджерка (Варшава): «Навіть не можу точно сказати, коли почалася моя «вишиванкова історія». Все моє свідоме життя якось пов’язане з вишиванкою. Перший спогад: у 1-ому класі нам задали намалювати картинку, яка характеризує мене. На своєму малюнку я зобразила  Україну і свою родину у вишиванках.

Історій дуже багато, а найяскравіша – це парад вишиванок у 2016-ому. Всі українці у столиці іншої країни об’єдналися і пройшли головними вулицями в національному вбранні. Ми йшли разом із сестрою. Саме тоді я відчула всю могутність нашої вишиванки. І мене дуже тішить, що сьогодні вона в моді. Можна комбінувати різні новітні строї, і це не буде якось по старому, це буде виглядати сучасно. 

Моя найзнаковіша вишиванка – та, що створила своїми руками моя тітонька Ольга. Я одягаю її тільки на урочистості. В цьому році багато масових заходів скасовано із відомої причини, і параду вишиванок також не буде. З однієї сторони – це безпека, а з іншої – не відбудеться об’єднання нашої нації за кордоном. Шкода. Дуже сподіваюсь, що найближчим часом все зміниться на краще. І наступного року парад вишиванок відбудеться знов!»

Валерія Бакуліна


 
kylymy_150523.jpg

bezp_181120.gif

express.gif

pam_100221_02.jpg

bud_250323.jpg

brus_110423_02.jpg

pesok_220823_01.jpg