Головна arrow Розділи arrow Місцеві новини arrow Народний театр в Охтирці, чи можливе відродження?
Народний театр в Охтирці, чи можливе відродження? Печать
Автор ГородА   
08.04.2020 г.


Колись закінчиться ця жахлива пандемія, карантин, самоізоляція і відновиться повноцінне життя. Мабуть, воно зміниться, бо все має значення, має причини і наслідки.

Можливо, ми станемо іншими і більше цінуватимемо життя і наш Всесвіт. Як відомо, криза змушує рухатись...Що буде з культурою? З театром... якого нема. Та був же, ще й який! Я навіть не хочу писати, чи можливе його відродження? Це повинно статися обов'язково. Питання коли?

31 березня 1922 року. Лесь Курбас заснував «Березіль». Назва від березня, першого весняного місяця. Тому, не можна не згадати таку вагому дату для українського театру. «Березіль» виник із акторської трупи «Молодого театру» і «Кийдрамте». Лесь Курбас зробив нереальну річ - він організував модерний український театр в  роки повної розрухи в країні. «Березіль» - це був більше ніж звичайний театр. За 15 років діяльності Лесь Курбас європеїзував український театр в бік світового театрального мистецтва. На харківській сцені ставили п'єси українських митців: Миколи Куліша, Майка Йогансена, Миколи Хвильового. Із «березолівського гнізда» вийшли Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Валентина Чистякова, Лесь Сердюк. Після постановки кулішівської «Маклени Граси» радянська влада заборонила «Березіль», а Леся Курбаса зробила ворогом народу і буржуазним націоналістом. Його розстріляли в карельському урочищі Сандармох у листопаді 1937 року.

Охтирський Народний театр з'явився в ті ж повоєнні бідняцькі роки, як філіал Харківського «Березолю».

1930 р. - заснування Охтирського українського робітничо-селянського пересувного театру ім. Василя Еллана- Блакитного, потім  ім.Т.Г. Шевченка;
1945 р. - переведений на Тернопільщину, реорганізований у Тернопільський український музикально-драматичний театр ім. Т.Г.Шевченка;
1948 р. - повернення частини акторів і відновлення діяльності театру. Режисер театру Яків Майтюренко. Він здійснив постановки 120 багатоактових п'єс. У багатьох грав як актор. У репертуарі театру п'єси українських і радянських драматургів, зокрема,  Григорія Квітки-Основ'яненка, Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Нечуй-Левицького, Лесі Українки. У спектаклях брали участь актори Харківського академічного театру: Амвросій Бучма, Валентина Чистякова, Наталя Ужвій.
1959 р. - присвоєно звання самодіяльного народного театру;
1978 р. -  діяв, як філіал Сумського театру драми і муз комедії ім. Щепкіна;
1996 р. - при РБК був створений молодіжний театр «Чудаки»;
2020 р. - Народний театр без режисера і трупи...

СПОГАДИ

ТЕТЯНА АКІМЕНКО, режисерка Народного театру (1982 -1996 р.р.), «Театр для мене - це ковток свіжого повітря. Це коли не спиш ночами, а думки літають навколо. І їх треба зловити і розставити по порядку, переосмислити твір, який збираємося поставити. Не дай боже його спаскудити своєю інтерпретацією, не відступити від задуму автора і водночас втілити своє бачення ...  Сама придумувала декорації, допомагав їх створювати Юра Піщіков - художник.  У трупі актори - аматори: Валя Тарасюк, Таня Кузьменко, Надя і Віталій  Шандиби, Костя Гримайло...   Молодий театр. Я з великою любов'ю згадую той час, він мені сниться. На прем'єри і репетиції обов'язково запрошувала Якова Майтюренка. Я прислухалася до його підказок. Майтюренко - це класика. Ми ставили  «Кайдашеву сім'ю», «Печка на колесах», «Тил» Миколи Зарудного, Водевілі по Чехову, спектаклі Зощенка, «Сорочинський ярмарок» Гоголя. А нездійсненою мрією була і залишилася «Лісова пісня» Лесі Українки. Це розуміння життя, людини в світі, зв'язок людини з природою».

НАДІЯ ШАНДИБА, акторка Народного театру (1967- 2000 р.р.). «Я закінчила Сумське училище культури, клас бандури. Прийшла працювати в музичну школу. Яків Акимович запросив мене у свою трупу. Моя перша п'єса «Сині роси» по Миколі Зарудному. Майже у всіх п'єсах у мене були головні ролі.  «Наталка-Полтавка», «За двома зайцями», «Сватання на Гончарівці».  Народний театр - це моя молодість!  Яків Майтюренко - це дуже талановита людина. Він працював по системі Станіславського, тобто достовірність акторської гри. Ми відшліфовували кожне слово, кожну репліку.
Коли Якова Акимовича не стало, режисерами були Таня Акіменко, Олександр Галкін, Світлана Ткаченко, О. Льдов, Тетяна Лисенко. Нас запрошували працювати в Сумському театрі. Охтирка була театральним містом. Вся моя сім'я грала в театрі. Чоловік Віталій, доньки - Руслана і Віола, син - Віталій, сестра - Ніна Богдан. Руслана - зараз в Чернігові, Віола - в київському «Молодому театрі» помічник режисера. Театр в моєму житті продовжується, я працюю художнім керівником у територіальному центрі, де створили театр для людей з інклюзією. Лєна Полякова пише міні-спектаклі для людей з обмеженими можливостями, мій помічник - баяніст Віталій Кисіль. Всі ми зачекались, коли вже закінчиться карантин?
Дуже сумно, що зараз в Охтирці немає Народного театру. Треба обов'язково його відродити, український народний драматичний театр. Тетяна Акіменко могла б це зробити. Агітбригада в Охтирці - не те, що має бути».

ВІТАЛІЙ ТРИКОЗ, режисер Народного театру (2015 -2019 р.р.), лауреат арт-медіа проєкту «Культурний острів», в 2019 році увійшов у сімку творчих особистостей, які внесли вагомий вклад у культурне і творче життя Сумщини. «Театр потрібен для культурного розвитку людства, для того, щоб подивитись на себе зі сторони».

ТЕТЯНА БАРЧЕНКО, начальник відділу культури і туризму Чернеччинської сільської ради.  «Сподіваюсь, що карантин скоро закінчиться і ми будемо жити в звичному ритмі. Наш майбутній народний театр, це, на мою думку, традиції, це вистави, які змушують глядача думати і дискутувати.
На вакантну посаду режисера народного театру прийде талановитий, сповнений творчих ідей і любові до сцени фахівець. Творче об'єднання колективу сформує його керівник.  Наразі посада режисера і завідувача художньої частини театру  вільні.
Хочеться, щоб театр був «живим», активно творив і дарував радість шанувальникам Мельпомени».

«Охтирка - театральне місто» - які чарівні слова. І, зрештою, це круто, і Охтирка на це заслуговує.

Де він, наш охтирський Лесь Курбас??? Дуже хочеться побачити на нашій сцені «Мину Мазайла», «Маклену Грасу» та «Лісову пісню» і, взагалі, нових українських модерних спектаклів.

Театр - це світанок після найтемнішої ночі. «Будем жити! Геть думи сумні!», - дослухаймось до Лесі.

Валерія Бакуліна

ImageImageImage Image

 
kylymy_150523.jpg

bezp_181120.gif

express.gif

pam_100221_02.jpg

bud_250323.jpg

brus_110423_02.jpg

pesok_220823_01.jpg