Міністр освіти і науки України Лілія ГРИНЕВИЧ, яка перебувала на Сумщині з робочою поїздкою,  нагородила Почесною грамотою Оксану ГЕТЬМАН -заступника директора з навчально-виховної роботи ЗЗСО І-ІІІ ст. № 8.

Оксана Гетьман, Охтирка (Сумська область). Працює заступником директора з навчально-виховної роботи і вчителем української мови в другому класі.Сім років працювала методистом, 15 – вчителем. 

-Я багато читала про НУШ, а в голові була каша-малаша: за сухими словами букви закону було незрозуміло, що відчуватимуть діти. Нам повідомили про школу тренерів, але я думала, що треба бути зіркою, щоб на неї потрапити. І все ж подалась. Бо як можу розказувати щось вчителям, якщо сама не спробувала? Але рушійною силою було бажання щось змінити. Найперше – у собі. Після першої сесії я повернулася іншою людиною. Чоловік казав: “У тебе навіть погляд змінився”. А я справді ‒ не сплю, читаю, виконую завдання міжсесійного періоду. 

У школі зробила маленьку революцію. Усе, що спробувала з першим класом, виконується досі: щоденник вражень, ранкове коло. Клас звичайний – 31 учень. Все реально. Ми об’єднали групи по шість дітей. Місця в класі стало значно більше. Постелили килимок. У класі – будь ласка, вільно рухайся. І третій, і четвертий класи по чотири парти поставили в групи. Це і дітям, і вчителям зручно. Якби вони не побачили користі, ніхто б цього не зробив. У початковій і старшій школах ми створили експозиції про НУШ. Провели ранкове коло – одразу фотографії, тематичний день ‒–фотографії. Все підписано.Всі бачать. 

Не можу сказати, що мої уявлення про викладання змінилися кардинально, але змінилася свідомість. Я завжди вважала: головне, що треба знати вчителю – методика викладання. Це запорука успіху. А в класі має бути тиша. Не авторитарний стиль, але треба вміти пояснювати так, щоб діти ловили кожне твоє слово.

- Мені зараз соромно, що я так говорю, хоча я була гарним вчителем і все вдавалося. Зараз як нам сказали? Опустіться на колінця і підійміться до рівня дитини. Це найперше. Або думаєш: “Та яка там дискусія в першому класі?!”. А потім діти не хочуть йти на перерву: “Ми ж ще не закінчили!”. І ми йдемо, поки не зробимо висновків. Діти мають хотіти до школи. Не тому, що вчителька, не тому, що так треба. А тому – що хочеться. І так буде. Бо вони досліджуватимуть самі, вчитимуться, відповідатимуть на запитання, які ставлять самі.

Навчання в парі і групі – приємне відкриття. Раніше це була деталь відкритого уроку, а зараз так завжди. Але ми півроку вчилися слухати одне одного і тільки зараз можна сказати, що діти розуміють, що таке працювати в групі. І ми ще далекі від ідеалу. Або ми звикли давати інструкції дітям і дивуватися, чому вони так не роблять. А є проста річ – сідаєш біля дитини і показуєш. Питань ні разу не виникало. Це називається моделювання. Очі дітей не перестають горіти. Я не бачила такого ні разу за час, який працювала в школі. Це найголовніше. Ми для цього це все робимо.

Коли ми зібрали всіх вчителів четвертих класів міста, запитань було багато. Переважно про те, чи буде матеріальне забезпечення. Але є речі, які можна робити вже. Наприклад, прибити на стіну смужку з коркових шпалер і кнопкою туди кріпити дитячі роботи. Нехай це буде простір для дітей. Також усі батьки з задоволенням виготовлять коробочку для книг своїй дитині. Це буде найважче – донести, що це все класно, реально класно.

Є вчителі, які не хочуть змінюватися. Думають, що все знають, і на тренінгу всім своїм виглядом це демонструють. Моє завдання – їхню свідомість перевернути. Їм треба все пройти самим.

Тренінг я тепер починаю з гри. Як тільки ми це робимо – змінюється вираз обличчя. Виявляється, вчителям не вистачає якогось азарту, можливості самим побути дітьми. Може, вони думають, що буде лекція, а ми проводимо таке! Я ж теж думала, що вже все закінчилося, методику знаю, навчити можу, урок проаналізувати. А це друге дихання! І будемо робити так, щоб інші відчули, що це. Я б і сама вчилася в такій школі, яку ми робимо зараз.