Головна arrow Розділи arrow Місцеві новини arrow Родина, об’єднана пам’яттю
Родина, об’єднана пам’яттю Печать
Автор медіа-студія «Контент»   
07.05.2018 г.
ImageСьогодні вони називають себе однією сім'єю і почуваються рідними. Люди, яких об'єднав біль втрати: кожна з цих родин пережила смерть сина, брата чи батька. Це родини загиблих в АТО. Коли комусь із них потрібна допомога, вони єднаються і допомагають. 

Волонтери, які у Сумах першими почали опікуватися родинами загиблих, давно стали частиною цієї родини. Можливо, вони першими і зрозуміли: співчувати замало, потрібно ще й діяти. Волонтерка, психолог Валентина Журова, пригадуючи ті дні, не може стримати хвилювання. Каже, батьків на цьому світі вже немає, можливо, Бог дав їй іншу родину. І це справді так.

Бо чи й можна вважати інакше? Лише один випадок: літня жінка, яка поховала свого загиблого сина, телефонує і просить порятунку, бо їй погано. І саме волонтери викликають «швидку», переживають у лікарні, врешті - забезпечують поховання та поминання цієї матері. Справді, як у великій родині...

«Держава допомагає: пільги, виплати і таке інше. Але цим родинам потрібно ще дещо - розуміння і спілкування», - говорить Вадим Дубодєлов, волонтер, керівник громадської організації «Сім'я Героїв. Допомога родинам загиблих учасників АТО Сумщини».

...Очі в очі вони побачилися, коли загиблих в АТО сумчан було 16. Волонтери та віряни Сумської римсько-католицької парафії Благовіщення Пресвятої Діви Марії вирішили влаштувати виставку портретів героїв у мистецькій галереї «Наша», що діє при церкві. З кожною родиною волонтери зустрічалися особисто, і це було нелегко. Просили дозволу на розміщення портретів загиблих воїнів, але не всі родини однаково йшли на контакт: занадто багато болю... Однак саме та виставка стала початком знайомства і спілкування; стала тим, що започаткувало велику родину.

Вони - Вадим Дубодєлов та Валентина Журова - об'їздили всю Сумську область. Обрали для себе самі: спілкуватися з тими, у кого ледь обсохли на очах сльози.

Кажуть, найважче людям у селі. Адже, наприклад, у Сумах, є більше можливостей для спілкування; людей, які готові допомогти. А значить, матері, сестри, дружини загиблих героїв мають можливість хоча б на трохи відволіктися від свого горя. За рахунок благодійників відвідувати концерти і театральні постановки. А ще - арттерапія. Це коли люди навіть літнього віку, які ніколи не мали стосунку до малювання, починають себе пробувати у цьому. Або терапія танцями. Приходить фахівець, і можна вивчати танці, наприклад, ірландські.

Ще - поїздки. «Уявляєте, - каже моя співрозмовниця, - я ніколи не бачила моря». І пригадує, як вона вперше бігла до моря, поїхати до якого допомогли волонтери, благодійники. Або Буковель... Або оперний театр у Одесі... Лише подивитися на нього - це ж прекрасно. Так, біль від утрати це не зменшує. Але все ж трохи відволікає. Бо люди спілкуються в автобусі, обмінюються своїми емоціями в готелі.

Втім, це теж не головне. Виговоритися про наболіле - ось що потрібно тим, хто втратив дорогих серцю людей. І тут важливо - вміти слухати, говорить Валентина Журова.

...Вони збиралися при костелі по суботах. Слухали одна одну: як минув тиждень, про війну, про дітей. Потім прийшло рішення, і вони принесли пластикові відра, капусту. Сікли, щоб сквашувалась, і передавали на фронт. Плели обереги - браслети з ниток. Коли лаштували ті посилочки, - вкладали в кожну частинки серця і душі.

Люди, поєднані бідою, знайомилися ближче і ближче. Місцеві, потім - з людьми інших областей. Пригадують, у Кам'янці-Подільському на Хмельниччині їх зустрічав міський голова. І, звичайно, родини загиблих. Коли обіймалися - просто мовчали. Відчували оту рідність, солідарність об′єднаних спільним горем.

«Немає такої пігулки, яку проковтнеш, і вона допоможе», - говорить Валентина. А ще каже, що буває дуже важко, бо працювати почали ще в 2014-му. І все перепускали через серце.

А як не згадати про хорову терапію? Коли слухаєш їх пісню, залишитися байдужим просто неможливо. Ні, вони не мають музичної освіти. Вони співають непрофесійно. Але їхній спів розриває душу. «Де взяти сили жити? Не бійся впасти, біль терпи. Вставай, нам треба далі йти...». Щоб гарно заспівати, їм довелося провести багато репетицій. Потім виступали і поза Сумами.

Згуртування - це те, чого вдалося досягти. Волонтери їздили районами, знайомили родини одна з одною, надавали юридичну і просто людську підтримку. Після цього у деяких районних центрах з'явилися об'єднання родин загиблих героїв. Тобто - Родини з великої літери - у Бурині, Шостці, Охтирці. До речі, в Охтирці це вже зареєстрована громадська організація «Сім'я героїв Охтирщини».

«Вони вже самі себе підтримують, без нас», - говорить Валентина.

«Тепер ми одна велика сім'я. Нас об'єднало горе. Але нам треба бути сильними. Заради дітей. Заради пам'яті наших чоловіків. За що вони загинули? За Україну. За мир і спокій на рідній землі. Ніхто не хотів помирати, та доля розпорядилася по-своєму. Наші чоловіки стали героями, посмертно. А нам треба жити далі, піднімати дітей, піклуватися про батьків», - пояснює Світлана Пустова з Охтирщини...

Про чоловіка згадує і Надія Степанець, сумчанка. Коли Андрій загинув, їх дитині було всього чотири роки. Пізня дитина і дуже кохана. Тепер син підростає і все частіше запитує про батька. А вони... вони з чоловіком були дуже близькими по духу. «Він міг уникнути мобілізації», - розповідає Надія. Але сказав чітко: «Я не буду ховатися». Тепер Надія зізнається, що не дуже любить відкриватися, і коли їй зателефонували волонтери, спочатку навіть не хотіла спілкуватися...

Любов Татарчук втратила дорослого сина. Каже, протягом півроку взагалі не хотілося нікого ні бачити, ні чути. Сину, Юрію, було 44. Сьогодні спілкування з людьми, які теж втратили рідних, для неї як друге дихання. «Ми зустрічаємося, кожний зі своєю проблемою, ми можемо це переживати разом. І взагалі - розумієш, що й ти комусь потрібний»...

Вадима та Валентину вони називають татом і мамою. Самі ж волонтери говорять, що це для них - не робота. Швидше, покликання, хай і дуже важке.

...Станом на сьогодні у Сумах налічується 47 загиблих в АТО, у Сумській області - 155. Рідних, які за ними сумують, ще більше.

Алла АКІМЕНКО,

медіа-студія «Контент»

 

 

 
kylymy_150523.jpg

bezp_181120.gif

express.gif

pam_100221_02.jpg

bud_250323.jpg

brus_110423_02.jpg

pesok_220823_01.jpg