Коли знайомишся зі світлою людиною, світ
навколо оживає, а життя стає цікавішим і яскравішим, наповнюється змістом,
новими кольорами і почуттями. Саме таким я відчула той день. І відкрила його
ГАЛИНА ВАШЕВА.
Охтирчанка, викладач української мови та
літератури в ЗОШ №3, керівник гуртка «Юні журналісти» в ОМЦПО МАН. Заміжня,
чоловік Максим. Мають дорослого сина Віктора і доньку Марію - школярку.
За вікном зривався сніг, замальовуючи сірі
дахи охтирських будинків у біле. Зі шкільних вікон відкривався незвичний
краєвид, інше світосприйняття міста Нашого...
Тим часом у школі закінчувався конкурс юних
науковців. Галина Анатоліївна вже звільнилась, її підопічні упоралися зі своїми
завданнями, донька Марічка мала невдовзі підійти і вони з мамою вирушать далі у
справах. Тож ми мали час на спілкування про рік, що минув і ... про мрії на рік,
що почався.
«Цього року, тобто минулого 2017-го, в МАН уперше
почав діяти гурток «Юні журналісти». Мені запропонували його очолити.
Журналістика - це сучасна професія, а моя основна робота - викладання
української мови та літератури - це складова журналістики, і сьогодні, як і
завжди знання і вміння володіти мовою є актуальним. Мій гурток - це чотири
дівчинки: Вікторія Кузьменко, Марія
Вашева, Тетяна Смоляр та Катерина Москаленко. Журналістика пов'язана з мовою,
літературою, а ще і з життям рідного краю. Мої діти роблять власні відкриття.
Сьогодні це можливо зробити, просто зайшовши в Інтернет. Ось, наприклад, Таня
Смоляр «нарила» цікавезний матеріал, зайшовши на сайт «Українська періодика On-line».
Таня поцікавилась таким виданням, як «Голос Охтирщини» (окупаційний період
1941-43 роки) - будь-ласка, табличка, місяці, роки, є не всі номери, та багато
є! Наприклад, останній номер за 6 серпня 1943 року! У якихось номерах були
привітання з Великоднем чи інформація про візит до Охтирки доньки Симона
Петлюри. Що там іще є, то самому треба зайти - подивитись.
Цікаво працювати з тими, кому цікаво, хто живе
своєю справою, і робить це із захопленням. А ще ми з дітьми дискутуємо, вчимося
аналізувати, коментувати, обговорювати, робити висновки.
Ще я вам скажу, велике значення мають амбіції.
У одної дитини є всі можливості досягти чого вона хоче, а вона .... не досягає,
бо нічого не хоче. Інша, навпаки, не має ніякої допомоги, просто поставила собі
амбітну мету і вперто долає всі перешкоди і досягає того, що намітила. Ось
приклад, коли я працювала у 7-ій школі, моєю ученицею була Лєна Нікуліна, і
така вона була «дотошна» до всього нового, невідомого, незрозумілого, все їй
треба було «розкласти по полицях». І оте «докопування до істини» зробило свою
справу. Лєна зараз журналіст, працює в «Роксолані».
Чи важко бути вчителем?
Мене про це часто запитують. А мені просто
пощастило на гарних дітей і батьків. Та спочатку мені пощастило на гарних
вчителів. Я навчалась у 1-ій школі. Перша вчителька - Хоменко Ельвіна Іванівна,
мій класний керівник - Коломієць Наталя Федорівна, пам'ятаю уроки Балюк Людмили
Іванівни і Нагієвича Володимира Олександровича. Вони мали свої ключики до дитячих
душ. Нам було цікаво на їхніх уроках. Бо вони були незвичайні. От. Наприклад,
історія, як викладав Володимир Іванович? Він запитував: «А хто що прочитав? Що
цікавого, нового дізнався, яка твоя думка?» І так у розмовах проходив урок. В
нього була своя методика. А ми спеціально щось читали цікаве, так вчили
історію. У Сковороди і в Макаренка також не було спеціальних вказівок і
методик, вони вчили, як вважали за потрібне. А зараз діти, можливо, більше
знають ніж ми, дорослі. Багато чого залежить від особистості дитини і вчителя.
Дуже важлива дитяча цікавість. Якщо побачила
іскорку в дитячих очах, працюємо далі. А коли бачу, що дитина не знає, опускає
очі, чи їй нецікаво, стараюсь не травмувати, а якось зробити так, щоб було
цікаво, підключаю до розмови, шукаю ключик.
Які ваші літературні уподобання?
Михайло Стельмах, Іван Франко, Леся Українка.
Івана Малковича відкрила для себе через дитячі вірші, а ще як видавця
досвідченого і ведучого, який відкрив для мене Ліну Костенко. Поважаю Оксану
Забужко за її позицію. А якщо чесно, ви мене «зачепили» Іваном Багряним.
Відкриваю його для себе і для своїх учнів. Була тема «Література рідного краю,
казки. Думала-гадала, ну що нового дітям розповісти, про кого. І якось
випадково (?) натрапляю на віршовану казку Івана Багряного «Про Лелеку і
Павлика-мандрівника». А там же про рідний край. От ми разом з дітьми і
розбирались «хто є хто», вчились аналізувати і мати свою думку. Читаєш і робиш
висновок. Далі матеріал обростає інформацією, складається, як кубик-рубик, потроху
і тут діло буде.
Давайте про рідний край детальніше, коли
Україна стала для Вас не просто словом?
Як я відчула себе українкою? Чомусь згадалося
дитинство. Я навчалася в 7-ому класі, і з туристичним гуртком ми опинилися аж у
Владивостоці. Були там місяць. Я бачила океан, нас водили на різноманітні
екскурсії, нас добре годували, на столі весь час були рибні делікатеси, ікра.
Ми змістовно вчилися і відпочивали. А під кінець місяця дуже хотілося додому, а
ще дуже хотілося борщу. І ось нарешті повернення, в Сумах мене зустрічає тато,
питає: «А що ти доню хочеш?». «Борщу!», - відповідаю. І тато телефонує мамі:
«Прибирай усі делікатеси зі столу, будемо їсти вчорашній борщ».
Яка важлива подія сталася в минулому році?
Коли моя учениця Аня Ковальчук зайняла 1-е
місце на Всеукраїнському конкурсі есе про Івана Франка. Це була гідна перемога.
А якщо чесно, найбільша перемога - коли діти «розкриваються», коли ти знайшов
ключик до дитячого захоплення.
Вчитель має право на відпочинок. Вже відомо,
що у вас це літо було незвичайне. Був сплав на річці. Що там такого було
особливого?
Я дивилась на світ із середини ріки. Я
дивилась на природу і бачила її зовсім по іншому, із середини ріки - інші
відчуття, ми бачили зранку звірят, яких досі я ще не бачила, як вони смішно ходять
по лататті. Каченят диких і свійських, які не звертали на нас уваги і
доброзичливих людей на березі, які звертали на нас увагу, вітали нас і
допомагали. Наш маршрут був із Млинів, що в Климентовому і до Монастиря біля
Чернеччини. Вирушили о 8-ій ранку і так по Ворсклі з відпочинками на березі,
добрались до Монастиря увечері. Ми сходили на берег, щоб повудити рибу, зварити
кашу, покупатись. Родина із 10 чоловік, ми і наші родичі, вирішили зробити наш
відпочинок, на байдарках та каяках. Всім сподобалось, а мені здається, що
середина ріки так і залишилась у моїй душі...
Ви щаслива жінка, та ще й велика мрійниця.
Давайте озвучимо, тобто пропишемо Вашу мрію.
Ну хто б ми були без мрій?! В нашій школі №3
колись був басейн. Він і зараз є, тільки не діє, бо в плачевному стані. Наші
діти втомлюються, вчителі втомлюються. Уявляєте, якби гарно було, коли б можна
було зняти втому у басейні. І уроки фізкультури по плаванню там проводити.
Колись перед виборами нам регіонали обіцяли, а зараз кажуть води багато треба. А
якби був басейн, які б діти були щасливі!
Марина
Мороз
|