Студент п'ятого курсу Сумського національного аграрного університету Ігор Шевченко малює на стінах. «Паралельно підмальовую», - з посмішкою пояснює хлопець. Йому 22 роки. Магістратура і факультет менеджменту - це необхідна освіта, а вуличне мистецтво  - знаряддя самовираження. Майже по класику: «У щастя людського два рівних є крила: Троянди й виноград, красиве і корисне».

- Що це, звідки і для чого? - питаю Ігоря. Щойно ми постояли перед зображенням собаки на стіні. Собака на синьому тлі оселився на донедавна сірій, занедбаній стінці, що колись належала нині покійному заводу, а з його відходом перетворилася на своєрідний пам'ятник безгосподарності. Вулиця Армійська. Самісінький її початок. Днями тут з'явилося два мурали.

- Перший - собака, який упав у воду... і тут не треба шукати жодного сенсу. Це просто красиво, - пояснює автор. -  Друга робота - картина художника Рене Магрітт, що має і зміст, і сенс, але для кожного свій.

- Звідки ідея? - Аби продовжити розмову, йдемо у прилеглий до вулиці двір і, сівши на дерев'яній лавочці, говоримо про суспільний простір і способи взаємодії з ним.

- Просто хотів щось намалювати на тій стінці. Знайшов собаку. Сподобався ескіз і я вирішив, що це буде круто. Коли почав малювати, випадково натрапив на картину Рене Магрітт і подумав, що круто було би на стінці поруч намалювати і її. Мені подобаються картини, смисл яких нерозгаданий, тоді кожен вбачає у них своє.

(Бельгійський художник-сюрреаліст Рене Магрітт одну з найбільш загадкових своїх картин - «Закохані» (1928) - залишив без пояснень, надавши простір для роздумів. - прим. автора)

- А який зв'язок між менеджментом і малюванням на міських стінах?

 - Та ніякого. Просто я малюю і отримую освіту.

 - Малюєш на стінах?

 - Малюнок на стіні дає більше можливостей для втілення своїх емоцій.

 - А це так просто, взяти і намалювати на певній стіні у центрі міста те, що ти особисто вважаєш за потрібне?

 - Не так просто. Потрібно отримати дозвіл від адміністрації на конкретний ескіз. Не можна намалювати те, що не буде відповідати змісту довкілля. Потрібно написати заяву на ім'я мера, додати ескіз, який розглянуть в архітектурному відділі.

- Це перший досвід?

 - Ні. Був Скрябін, мурал біля пам'ятника Шевченку, у бібліотеці, на виїзді з Охтирки на зупинці «ракушка»...

- Намальоване подобається далеко не всім. Ти знаєш про це?

- Так, знаю. Наприклад, Траволта багатьом не подобається.

 - І?..

- Два роки тому мені все подобалося, а зараз я переоцінюю своє ставлення до ранніх робіт. Бачу недоліки в техніці. Вони всі були однакові, мало чим відрізнялися. Зараз я малюю речі не схожі одна на одну.

- Стінописи швидко зникають. Як щодо технологій? Як довго плоди твоєї творчості здатні милувати (чи дратувати) суспільне око?

- Я роблю максимум залежного від мене. Враховую якість фарби, грут, поверхню, сонячну чи тіньову сторону стіни. Якби я не думав про технологію, воно би одпало через місяць...

- Тебе можна назвати піонером охтирського муралу?

- Та не знаю, думаю що піонери малювали свої малюнки десь у восьмидесятих.

- Але то були інші малюнки й у менш помітних місцях... Напевно ти придивляєшся, де ще є вільна стіна?

- У мене є план на два-три місяці наперед. Поки малюю одну роботу, я вже планую іншу. І так трапляється незалежно від мене. Саме приходить.

- То чому так? Це спосіб самовираження чи певна соціальна функція?

- Думаю, все тут є... Якщо люди, ідучи повз, побачать, зупиняться, замисляться - то це вже має свій соціальний вплив. Інше, що люди бажають простоти, всі хочуть просто кольору.

- У художній школі вчився?

- Навчався, але не закінчив.

 - Я шукаю якесь підґрунтя...

 - Чому я малюю? Підґрунтя є. Я малював завжди. Але коли спробував на стінах, зрозумів, що малюнок на папері - це не так цікаво.

- Тобто ми ще побачимо в Охтирці щось намальоване тобою, чи у Сумах також?

- У Сумах я закінчив малюнок у квітні й повернуся туди ближче до осені.

- Сьогодні вуличне мистецтво у тренді. Але первісно це історія про бразильські фавели або ж про радянські бараки покращеного типу... Зараз ми бачимо як у Києві, в інших містах мурали створюють відомі художники. Але ставлення до полотен на стінах будинків не однакове. Фахівці нарікають, що вони засмічують міський простір.

- У Києві переважає комерція... Але початково Street art - це донесення інформації, це як інше ЗМІ. Художники за допомогою малюнку і за відсутності інших інформаційних потоків, у першу чергу, намагалися донести зміст, ідею, а потім це набуло популярності. Почали малювати мурали задля краси. Я думаю ставлення людей до них ділиться: 50 на 50. Одні вважають: так, це добре. Інші: це немає ніякого сенсу. Але я хотів би нести ідею.

- Тобто, ти за свою роботу грошей не береш?

- За ці роботи  - ні.

- Ти молода людина, отже намальоване адресуєш молодим?

- Я моніторю, кому це подобається. І важко буває вгадати, кому саме робота сподобається, а комі - ні. Наприклад, у бібліотеці є мурал (про нього мало хто знає, бо він у середині приміщення), де зображено книжки. То до нього більш схильні люди, яким за 50.

- Тоді ще одне питання, як до представника нової генерації. Сьогодні четвер, робочий день. А в Охтирці вирує купальське свято, що почалося зранку й триватиме до пізньої ночі... Це доцільно?

- Як на мене, якщо влітку в місті щось відбувається, то це позитив. Я розумію, що на цьому наживаються, але про це можна не думати. Добре, коли у місті багато людей. Мені більш комфортно бачити людні вулиці, ніж порожні...

На завершення розмови повертаємося до нових муралів. «Закохані» сховалися у затінку дерев. Рух по Армійській вже вкотре перекрито шматком бетонного стовпа. Знову копають, бо прорвало і тече. Але, з огляду на свято на центральній вулиці, де купують, продають, танцюють і співають (отже їхати незручно), автівки намагаються проскочити у щілину тут, повз бетон і заборону. Тоді Ігор додав, що тривалість життя картини на стіні не довга - два роки. А я згадала Оксану Забужко, яка на пальцях пояснила, чому народжені у фавелах Ріо мурали отримали своє друге життя у нас. Воно робить ворожий людині ландшафт промзон, транспортних розв'язок і брудних висоток більш окультуреним і теплішим.

Анна Протасова