Напередодні Дня пам'яті і примирення вихованці гуртка
«Історичне краєзнавство» ОМЦПО-МАН Дульська Софія, Пелипенко Аміна, Ткаченко
Максим, Загнойко Ярослав, Підопригора Анна, Кужель Сергій завітали до інваліда
війни І групи, учасника бойових дій Василя Федоровича Шудрика, щоб почути
спогади ветерана війни про далекі події 1941-1945 років.
Василь Федорович розповів дітям, що народився у 1927 році у
селі Ясенове. Важке було дитинство. Змалечку працював у місцевому колгоспі.
Спочатку допомагав кухарці готувати обіди. Це допомогло пережити голодні
1932-1933-ті роки. А з 10 років малий Василь випасав овець, бо вважався вже
дорослим. Пам'ятає, коли йому минув 13-й рік, 22 червня бригадир сказав:
«Сьогодні не поженеш вівці. Сьогодні будуть розбирати церкву. Підеш
допомагати». А вже о 10 годині до церкви прибігла жінка із сільради із
несподіваною звісткою про початок війни. Селяни в один голос кричали: «Якщо б
не займали церкви, то і війни не було б». Над селом пролетів кукурузник і з нього
посипалися листівки. На тих листівках були зображені німці з рогами. А коли
німці зайшли в село, юнак уважно вдивлявся в їхні обличчя і шукав на них роги.
«Пам'ятаю радянського солдата, який переховувався у кукурудзяному
полі біля нашої хати, - продовжує свою розповідь Василь Федорович. - Він був з
перев'язаними головою та рукою. Але ті марлеві пов'язки від часу були аж чорні
та завелися черв'яками. Мама перев'язала солдата та нагодувала вареною
картоплею. Ще він попросив мене крадькома набрати у німців набоїв. Я поцупив, а
коли втікав, то вража куля зачепила голову. Але поранення виявилося неважким. І
я швидко одужав.
Ночували в нашій хаті одного разу і 3 німці. Два з них пішли
отримувати продукти, а один залишився. Побачив під лавою картоплю і попросив
маминого дозволу зварити декілька у мундирі. Сам помив, зварив. А коли
повернулися двоє німців з продуктами, нас ще й пригостили баночкою консервів.
У жовтні
1944 року мене призвали на фронт. Я потрапив до п'ятої окремої гвардійської
повітряно-десантної бригади. У Білорусії на військовому полігоні я проходив
навчання. Нас вчили, як складати парашюти. Там, у Білорусії, я потрапив під
обстріл німецьких літаків. Тоді я отримав осколкове поранення у живіт і пробув
у лікарні близько місяця.
9 травня 1945 року я разом з іншими радянськими солдатами
святкував перемогу над німцями у Москві. Нас тоді дуже смачно нагодували у їдальні.
А потім ще й відправили попаритися у бані.
Після закінчення війни наша бригада була розформована на
полки. Мене перевели у Білу Церкву, а потім у Бориспіль - будувати аеродроми.
Там і зустрів свою половинку. На жаль, доживаю без неї. 9 років минуло, як моя
дружина відійшла у вічність...».
Василь Федорович пригостив нас власноруч приготованим
смачним квасом. Діти пропонували свою допомогу по господарству, але господар
відмовився. І справді, не зважаючи на 90-річний вік та інвалідність, куди не
гляне око - всюди порядок і чистота.
Найменше, що ми можемо сьогодні зробити у відповідь -
залишатися вірними тим традиціям, які були народжені у вогненні військові роки.
Це -любити Батьківщину, бути її патріотами. Серцем, душею і вчинками дякувати
ветеранам за їх подвиг.
Галина Альжинська,
керівник гуртка «Історичне краєзнавство» ОМЦПО-МАН
|