Головна arrow Розділи arrow Життя та люди arrow Бандерівка із Іловайська
Бандерівка із Іловайська Печать
Автор ГородА   
07.11.2016 г.

Ну, і хто тут із вас - бандерівець? - запитала Світлана.

Десять пар очей на змарнілих чоловічих обличчях втупились на неї німим запитанням: «Що ще й тобі  від нас треба?»

Ну, я - бандерівець, - тихо так сказав наймолодший із групи, хлопчина років 18-20, худий, малий, зовсім дитина.

Господи, дитино, дай я тебе обійму. Дорогий ти мій бандерівець. Нарешті, я побачила справжнього бандерівця. Я мріяла про  це давно. Ти - перший бандерівець, якого я побачила на власні очі, - засміялась жінка. І чоловіки якось заспокоїлись і теж усміхнулись, ще не зовсім вірячи у справжність її слів. До цього часу до них ставились, як до якихось монстрів-убивць.

 

СВІТЛАНА

Світлана народилась в Іловайську. І все життя мешкала в цьому маленькому містечку на Донбасі. Війна почалася на цій землі в 2014-ому році, відразу після референдуму 11 травня 2014 року. До цього Світлана просто жила, навчалась, працювала,  разом із чоловіком  виховували своїх двох доньок і вже мала онуку, 5-тирічну Оленку.

Світлана працювала на залізниці. Іловайськ - важливий залізничний вузол, тут у мирний  час розминались 87 пар пасажирських потягів та ще й вантажні. Станція Іловайськ - це зупинка на так званому «оксамитовому шляху». Одні потяги йшли далі на Ростов, другі - на Харків. Саме тут діяв  ББ, бригадний будинок (триповерхова споруда   для машиністів, які відпочивали між змінами). Наразі тут кочують ополченці.
З виходом  на пенсію  Cвітлана  пішла торгувати на ринок. Стала підприємцем, бо треба було вивчити доньок, і зробити ремонт у своїй квартирі. Це було найбільшою мрією - зробити свій дім затишним і комфортним, щоб дітям і онукам було куди приїжджати і відпочивати разом з батьками. Несподівано захворів чоловік Олексій і потрібна була велика сума на складну операцію. Знайшли  грошi , і продовжували жити  далі. Ось уже майже закінчили ремонт.
Аж тут почалося... Майдан, референдум, ДНР, війна... Власне це вже давно почалося. «Руський мір» давно вже «галасав» на всіх телеканалах та радіоефірах. І майже всі іловайці вірили тому, що там говорилось. Люди були наче загіпнотизовані, вони вірили в те, як добре буде, коли тут буде панувати Росія. Люди, що жили поряд працювали на заводах, на шахтах, десь собі працювали, майже ніколи не покидали свого міста чи навколишніх селищ, по «європах» не бували,  грошей не вистачало, то й вірили, що Росія - це рай, що скрізь так гарно, як у Москві чи Петербурзі... Краще хай забере нас Росія,  ніж Європа.
Світлана була з тих, що гіпнозу не піддаються. Це як на подібних сеансах, перед початком виводять декількох, бо розуміють, що на них гіпноз не подіє...
Потім Росія захопила Крим. І відразу в Донецьку захопили телерадіобашту і в Донецьк зайшли «іхтамнет». Українське мовлення було повністю відключене.  Місцеві пішли в ополченці, хто свідомо, хто з безвиході, бо якось треба сім'ю годувати. Бо як покинути свій дім і на що жити, роботи немає.
11 травня - референдум. Потім вибори в ДНР. А хто живе в містечку? Майже одні люди похилого віку, пенсіонери, інваліди. Більшість молоді виїхала, хто в Україну, хто в Росію. Я намагалась втокмачити своїм знайомим, щоб не вірили російській пропаганді, та мене ніхто й слухати не хотів.  Мої земляки з радістю йшли на вибори, деякі копіювали виборчі бюлетені.  і загальне голосування перевалили стовідсотковий рубіж, ото так все й почалося...
Перший обстріл був  десь в середині липня, здається, на свято Петра і Павла. Ось такий подаруночок від Росії.  Пам'ятаю початок липня, вже на Донбасі почалися обстріли, іду в центрі, назустріч моя колишня співробітниця, очі такі широко відкриті, а в них страх,  вся знервована й перелякана. «Ти чого така?», а вона мені у відповідь: «Ти що не бачила, не знаєш, що відбувається?» «Що відбувається?». «Бандерівці  йдуть на нас колонами. Вбивають людей, ґвалтують жінок. Вбиті валяються на вулицях...» «Де ти це бачила?» «Скрізь. Хоч би чеченці скоріше прийшли. Росія нас врятує».
І от діждались порятунку.  В перший же день обстріляли наш будинок, вилетіли шибки, і дах рознесло вщент. ГРАД попав прямо в дах нашого будинку.
«Боже, мій будинок, моя квартира, мій омріяний комфорт?! Куди все зникло в одну мить?» - не встигла подумати Світлана. як за півгодини до будинку вже під'їхала машина, з якої вийшов мер і російські журналісти з Лайфньюс. Вони задавали провокаційні питання, ось бачите як вас обстрілює українська армія?!
Кажуть, що бомба в одне й теж місце не попадає двічі, а сусідній будинок -  чотири рази попадала зі сторони росіян.
А потім в місто заїхали чеченці, представники визволителів. Очумілі й перелякані люди раділи і плескали в долоні, вітали «визволителів». Потім з'явились хорвати, буряти, осетини та інші росіяни... Пізніше буряти почали приїжджати навіть сім'ями, бо тут їм було краще, ніж у російській глибинці. Або женились на місцевих дівчатах (дурних достатньо).
 Потім обстріли були щодня, в будь-який час дня чи ночі, без попередження. І ми бігли в бомбосховище. Дуже страшно було, ми не знали, що нас чекає щохвилини, чи встигнеш добігти до укриття, чи ні. Потім обстріли стали регулярними і ми сиділи в бомбосховищі 24 доби, із 7 серпня до кінця літа.
Важко витримувати добу сидячи. Якось ми з чоловіком вибрались на ніч у свою квартиру, щоб хоч грамину полежати на своєму диванчику. Прокинулись від того, що будинок ходить ходуном від артобстрілу. Виявляється неподалік росіяни поставили свої ГРАДи і з  позиції української армії обстрілювали жилий масив. Тоді приїхали російські журналісти.
 Під час обстрілів багато мирних мешканців гинуло, їх прикопували поряд, потім переховували. Тому в місті багато могилок тимчасових біля будинків, у палісадниках. Трупи  валялись на вулицях. Були пограбування і процвітає мародерство...
Після Іловайського котла, який був поряд, в районі Кутейніково, Червоносільське, в Іловайську, як удома отаборились російські кантемирівці. Ополченці під'їжджають до будинків на мотоциклах з дівчатами-снайперками, потім гуляють з ними в нічних клубах. Потім зникають... Тут життя наче в дурдомі.
Полонених  спочатку відвезли в донецьке СБУ, в підвал. Там знущались, збиткувались, найбільше з майданівців, заставляли співпрацювати... Потім їх заставили відновлювати міста. Так вони з'явились і в Іловайську. Коли українських полонених вели по місту, місцеві мешканці плювались, кидали в них каміння, погрожували. Охорона обороняла від розправи.
В березні 2016 полонених направили ремонтувати наш будинок. Так я познайомилась із так званими бандерівцями. Той хлопчина,  що назвався бандерівцем із Львівщини. А інші з різних куточків України: з Києва, Кременчука, Мелітополя, Вінниці, Тернополя.
Вони були такі нещасні, замучені, обдерті, холодні й голодні. Ми відразу накрили їм стіл, знесли,  в кого що було, нагодували. Хлопцям дуже хотілось солодкого.  Сусіди мої спочатку бурчали, а потім перезнайомились. Так поки ремонтували нам дах,  дізнались які вони  бандерівці - працьовиті, спеціалісти, грамотні, з вищою освітою, патріотичні, бачили світ, і ту Європу, і Америку. І так мені сказали: «Не забудемо, а будемо боротись  за Україну до кінця. До перемоги». Я дозвонилась  до родичів і повідомила, що хлопці в полоні. Тоді й СБУ проснулось.
Коли полонених  обміняли на сепаратистів, і вони повернулись додому,  із Кременчука нам прийшла гуманітарна. Уявляєте. той полонений, що був з Кременчука, повернувшись додому, організував у своєму місті акцію, назбирали три тони продуктів і речей і відправили нам.
Дехто з моїх земляків бідкається сьогодні, як же нам бути далі, як жити, «ми ж не знали, що «руський мір» такий». Дехто вже повертається з Росії, бо нікому ми там не потрібні. Дехто залишився, прилаштувався в Росії, Україні, чи десь у світі.
Коли навесні 2014-го я садила два відра картоплі біля нашого будинку, інші сиділи на лавочці курили та посміювались. Цієї весни всі мої сусіди наче подуріли, не хватає землі, всі все саджають. Порозумнішали, вже ні від кого не чекають допомоги, треба вже щось робити самим.

 

 

МАЙДАН, РЕФЕРЕНДУМ

Можливо хтось їздив і на Майдан. А на Антимайдан возили добровільно-примусово, тобто насильно. Без згоди просто після робочої зміни заганяли в автобуси чи потяги і везли на Київ. Деякі звідти повертались своїм ходом, без грошей, харчів і надії, повертались наче бомжі. Все було під Ахметовим: «На майдані танцюють та стрибають, а ми тут працюємо і годуємо всю країну». Та й до цього була ж ця сама політика.

 

ВІЙНА

БОМБОСХОВИЩЕ

Мій брат живе в Росії. Він колишній військовий. Коли почалася війна він запрошував мене перебратись до нього. І розповідав мені, яка у нас іде війна. Виявляється у нас громадянська війна, шахтарі воюють з комбайнерами. «І я між ними, так?». «Треба надіятись на Росію. Молитись треба тільки на Путіна». На що я йому відповідаю: «Запрошую в бомбосховище».

Бомбосховище в нашому будинку було з давніх-давен, за ці роки підвал втратив своє основне призначення: туалету не було, всі труби проржавіли, сирість, волога, духота, ніяких умов. Ми сиділи щільно одне біля одного на скатах, якихось коробках  чи картонках. Наше підземелля вміщало чоловік 20-25, всі бажаючі навіть не поміщались. І так по всьому місту. Дехто вирив собі окопчик. За туалет служило звичайне відро, на ранок виносили на вулицю. Сиділи весь час в темноті, світло від свічок, поки були. Розмовляли, сперечались, якось існували. З підземелля виходили вонючі, смердючі, наче волоцюги.  Вдень, як не було обстрілу виходили на вулицю, щоб просушити одяг та  приготувати якийсь харч. Готували на багатті із своїх запасів, що в кого було.

 

ДНР

Що таке ДНР? Це хаос, випалена земля, розруха в містах і мізках, пусті заводи, будинки, пошта не працює, банки не працюють, на все - жахливі ціни.  В мерії сидять ті самі люди.  Школи почали діяти. І вчителі розповідають нову історію, про ДНР. Малечу згуртовують у гуртки «захарчат» і вчать любити Росію. Блок-пости  на в'їзді і виїзді з міста, таможня між ДНР і ЛНР, «сіра зона» без контролю, де невідомо чим закінчиться твоя подорож на Україну. Українськи «мєнти» діють старими методами, просять мзду, а далі, що хоч те й роби.. Пенсіонери ДНР отримують  російську пенсію. Дуже розумні отримують і російську й українську,  і гуманітарну з Росії. Допомога від Ахметова -  кому за 60, або родинам ополченців.

 

ПОЛОНЕНІ БАНДЕРІВЦІ

Іловайський котел -  то зрада, коли українських вояків рострілювали, наче в тирі. На полях, кукурудза й соняшники були обвішані людськими останками. Пізніше їх, поранених та мертвих  вивозили цілими машинами. Комусь вдалося втекти, а комусь прийшлося здатись у полон. Бо не могли покинути своїх поранених побратимів.

 

ХТО Є ХТО?

Війна показала хто є хто насправді. Багатьох друзів я видалила із своїх друзів. Деякі і досі намагаються «впарити», як добре в Росії. Деякі друзі навіть не поцікавились,  як нам живеться, а деякі однокласники спеціально дізнавались адресу і допомагали морально і матеріально.

Мені  місцеві весь час говорять: «З твоєю позицією треба їхати в Україну. Я відповідаю,, що з їхньою треба в Росію. «А ми не хочемо, ми хочемо, щоб Росія була тут».

А моя мрія, щоб Україна була тут, як і була споконвіку на моїй землі. Моя дід та баба з Полтавщини. Це, мабуть,  мої українські гени проснулись. І моя мрія - повісити над своїм будинком жовто-блакитний прапор. Мої «бандерівці» кажуть: «Почекайте ще трішки».

 

Таких, як ця іловайська бандерівка на Сході в меншості, але ж є! І багато інших починають розуміти, що все не так, як їм розповідали...

 

Із Світланою я познайомилась у потягу  до Києва,,  по дорозі  записала її історію, ім'я жінки змінила, а все інше - правда. В одну статтю не помістилось ще багато подробиць про життя під час російської окупації. Колись буде більше...

 

Валерія Бакуліна.  

  

 
kylymy_150523.jpg

bezp_181120.gif

express.gif

pam_100221_02.jpg

bud_250323.jpg

brus_110423_02.jpg

pesok_220823_01.jpg