СЕРГІЙ КОЗАК, літературознавець, публіцист.

Народився в м. Костопіль на Рівненщині. Закінчив факультет журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Навчався на факультеті славістики Мічиганського університету (США). Доктор філософії УВУ (м.Мюнхен, Німеччина). Працював спецкором, редактором відділу, головним редактором  газети «Літературна Україна», власкором цієї газети в США та Канаді, головним редактором газети «Українські вісті» (м.Детройт, США). Нині – редактор газети «Літературна Україна», головний редактор серії видань «Українська бібліотека ім. І. Багряного». Член Національної спілки письменників України. Лауреат премій імені Пилипа Орлика (1995), імені Івана Багряного (2010), імені Дмитра Нитченка (2011), імені Ірини Калинець (2012). Автор багатьох книжок, зокрема «Як вони пишуть», «Літературне обличчя української еміграції», «Літературна Полтавщина», «Українська література у вигнанні».

25 серпня на запрошення  оргкомітету з вшанування пам’яті Івана Багряного в Охтирці Сергій Козак  завітав у місто Наше. Кореспонденту газети вдалося поспілкуватись із відомим «багрянознавцем».

Ми йдемо з автостанції до бібліотеки і пан Сергій говорить: «Як я люблю такі маленькі містечка, як ваше, і як те, в якому я народився, в них відпочиваєш душею…».  Потім завітали до районної бібліотеки, Сергій Козак поспілкувався з працівниками книгозбірні, подякував за роботу і подарував серію книжок про Івана Багряного та інших відомих українських емігрантів, які він підготував для видання, а також авторський двотомник «Українські вісті» в Європі й Америці». Потім, власне, відбулося інтерв’ю.

Це було щастя для мене працювати у середовищі, яке було віддане українській національній ідеї, Україні. Скажу відверто, якби не праця за фахом, та ще й в редакції «УВ», я б, певне, не зміг би так довго перебувати у США. Тривале перебування в американському Детройті  викликане тільки цікавою працею в редакції «Українських вістей». Зустрічі з багатьма українцями в США, Канаді, Австралії, Німеччині дали мені багато як журналістові. Особливо важливим було спілкування з тими людьми, які знали Івана Багряного... 

Як і чому Ви стали журналістом?

Можливо тому, що батьки в дитинстві часто возили мене цікавими місцями України. І спочатку мандри рідною землею, а потім додалося й бажання допомагати людям у встановленні справедливості через друковане слово. Можливо, ці два крила й покликали мене до журналістики.

Як відбулося ваше відкриття Багряного?

Після закінчення київського університету, наприкінці 1980-х я потрапив до «Літературної України». Це була досить популярна газета, тираж сягав понад 300 000 примірників. Пропрацювавши там три роки, мене запросили до США, отримав запрошення від Фундації імені Івана Багряного. Там я працював у видавництві газети «УКРАЇНСЬКІ ВІСТІ», згодом очолив цю газету. Відтоді моє життя й пов’язане з іменем Багряного. Зрозуміло, що це велика відповідальність для молодого журналіста працювати головним редактором того видання, яке свого часу було засноване Іваном Багряним та його однодумцями. Дуже цікаво пізнавати й досліджувати спадщину Багряного. Адже газета «УВ», об’єднуючи багатьох авторів і читачів по всьому світу, які продовжували ідею І. Багряного, відкривала світові теми, про які на теренах СРСР тоді навіть не йшла мова. Очевидно, що дуже цікаво було працювати поряд з людьми, які ще пам’ятали Багряного. В редакції часопису був багатий архів, і я почав його досліджувати. Прочитав кожну статтю за весь період існування газети і  підсумком цієї роботи стало двотомне видання «Українські вісті», а згодом бібліографічний покажчик «Іван Багряний: український письменник і політичний діяч», збірник наукових праць присвячених творчості І.Багряного «Від «Скельки» до «Буйного вітру» тощо. Треба наголосити, що всі ці видання вийшли у в світ завдяки Фундації імені І. Багряного, особливо завдяки відомому громадському діячу Олексію Коновалу. 

А в чому унікальність «Українських вістей»?

Насамперед у тому, що ця легендарна газета, заснована 1945 року в Німеччині, проіснувала аж 55 років. Це єдине періодичне видання, засноване після Другої світової війни українцями в еміграції, яке проіснувало аж до 2000-го року. Окрім того, саме навколо цього часопису гуртувалося коло найвідоміших літераторів і громадських діячів, які після Другої світової війни перебували в еміграції. Окрім Івана Багряного це – Юрій Лавріненко, Григорій Костюк, Василь Гришко, Павло Маляр, Олексій Коновал, Василь Гришко, Михайло Воскобійник, Тодось Осьмачка, Леонід Лиман… Ціла плеяда відомих, талановитих і цікавих людей. Усі вони, співпрацюючи, творили високого рівня газету. Ось чому я кажу, що майже уподовж десяти років бути головним редактором такої газети – це не тільки відповідальність, а висока честь, а ще можливості творчого розвитку. Зокрема у справі дослідження історії видання, яке, нагадаю, засноване 1945-го року в місті Новий Ульм (Німеччина), в таборі для переміщених осіб «ДіПі», де й перебували Багряний і його однодумці.

А чому ж Ви повернулись в Україну?

Це моя батьківщина. Я правильно зробив, що повернувся. Нам треба тут стояти за свою землю, змагатись за свою Україну! Хоча українці еміграції, зокрема середовище Івана Багряного, довели нам, що для Батьківщини-України можна багато зробити й перебуваючи поза рідною землею.

Як Вам Київ після Детройта?

Я полюбив Київ з перших днів перебування в ньому, тобто звідтоді як вступив до Шевченкового університету. Київ – гарний, бажаний… Щоправда, хочеться щоб був ще більш українським.

Ваше відкриття Багряного?

Відкриття продовжується і наповнюється змістом, Багряний – це така глибина, яку вивчати й вивчати. До 110-ї річниці з дня народження Багряного ми видали цілу низку потрібних книжок, які, до слова, привезли й до Охтирки. А починалося все з 1990-х. років. Тоді з’явились перші публікації, книги, статті в «Літературній Україні», журналах. Це був початок наближення до Багряного всіх українців. Велика роль у цій важливій справі наближення українців до Багряного належить Фундації, яка носить його ім’я.  

Що б Ви хотіли сказати тим охтирчанам, які проти нього?

Я думаю, що час робить своє і відкриває правду. Я знаю одне, Іван Багряний – це велике ім’я, як для всієї України, так і для охтирчан, в першу чергу, особливо для охтирчан, як для земляків Івана Багряного.

А потім, на Грабовського, 61, Сергій Козак показав охтирчанам справжній раритет – 1000-й номер газети «Українські вісті». Це примірник часопису за 1956 рік! «Цю газету тримав у руках Іван Павлович. І сьогоднішня подія – вшанування пам’яті Багряного – унікальна для мене тим, що вона відбувається на обійсті, де минали дитинство і юність видатного письменника. Такі миті найдорожчі, вони залишаються і в пам’яті і в душі на все життя.  Це свята земля. Дуже символічно, що ця подія  відбувається в дні святкування незалежності України. Сьогодні ми наблизились до Людини, яка  була народжена для бою. Скільки Багряним було  зроблено для того, щоб цей День Незалежності нарешті настав! Скількох людей, українців об’єднав навколо ідеї незалежної Іван Багряний! Навіть після його смерті він згуртовує нас прикладом свого українського чину! Велич Охтирки вже хоча б у тому, що саме вона гартувала дух Івана Багряного. Давайте пам’ятати слова вашого видатного земляка, лауреата Шевченківської премії: МИ Є. БУЛИ. І БУДЕМ МИ. Й ВІТЧИЗНА НАША З НАМИ!»

Ми пам’ятаємо!!!

Спілкувалась Валерія Бакуліна