«Моя любов до України починається з любові до нашого міста. Як починається весна – я відразу на Монастирську гору»,- ділиться своїми почуттями Лідія Радько. Я почала вишивати в 60 років. Моє захоплення благословив о.Сергій. З того часу навишивала всього, дай Бог кожному.

«Україна - єдина країна: героїчна, поетична, мальовнича», - так називалась тема чергового засідання літературно-мистецького об’єднання «Живе слово, що діє в районній бібліотеці. Подію створила співробітник бібліотеки  Людмила Кудленок. Читальня святково вбрана у рушники та вишиті портрети Івана Франка й Тараса Шевченка, «Заповіт» і «Кобзар». Це все -  стараннями майстрині Лідії Радько, яка, до речі, також у національному строї. На столі представлена тематична підбірка творів Івана Багряного, Івана Франка та інших українських письменників, також представлена експозиція, в якій книги і світлини про героїв сучасності, про Небесну Сотню і Героїв АТО.

21 серпня «Живе слово» було мальовниче, патріотичне й героїчне. Митці  міста і району – аматори та їхні друзі спочатку віддали дань пам’яті нашим героям, подивились буктрейлер про Іловайський котел, створений і презентований працівниками Сумської обласної бібліотеки. Кілька хвилин – і спогади про події дворічної давності, про страшний серпень 2014-го, про мужність і зраду…«Іловайськ. Пекло 20 століття. Вся правда про війну». Війна продовжується…

Марія Приймак із Нової Рябини, Тетяна Юзефів із Чупахівки читали свої нові поезії.
Валентина Кузьменко подарувала бібліотеці вишиту картину «Українська садиба».

Валерія Бакуліна ознайомила присутніх з подіями, що відбулися впродовж року і були присвячені пам’яті нашого земляка Івана Багряного: екскурсії, презентації книги «Хто вкрав істину?», багрянівські читання.   Підготовка до ювілею письменника виходить на фінішну пряму. 2 жовтня – день народження Івана Багряного, 110-річниця! В цей день відбудуться урочистості з цього приводу, літературно-мистецький вечір, а найголовніша новина – в Охтирці буде встановлено погруддя Івана Багряного, яке створив київський скульптор Степан Куций за підтримки  фундації імені І.Багряного.

Зоя Бордун,  історик за фахом і поетеса з Чернеччини розповіла, як  дорослі і діти села готуються до свят. 23 серпня чернечанам буде представлений проект «Історія малої батьківщини - історія великої країни», відкриття інсталяції про історію села. До кожного етапу – використали вірші свого земляка Платона Воронька. Кожен вірш якого просякнутий любов’ю до України. Історик і поетеса Зоя Валентинівна згадала про творче надбання  Богдана Ступки  та Олени  Теліги. А на додачу ще й прочитала свої вірші. «Любов до України не тільки в патріотичних гаслах, це почуття може виражатись і просто описом природи», - вважає пані Зоя. «Літо бабине розвісило сережки…», «Зникає осінь». А після загибелі Вадима Кутового, якого вона знала, написався вірш про наш біль за тими чоловіками, що загинули на Сході.

Тетяна Невальонна поділилася своїми думками про день сьогоднішній, прочитала свої вірші та вірші Лесі Горової.
Богдан Ступка з екрану читав про крила від Ліни Костенко: «Людина нібито  не літає, а крила має…». І линула ніжна мелодія пісні про кохання на слова Івана Франка «За що являєшся мені у сні…». І це створювало незвичайну атмосферу.

Микола Глива, керівник літгуртка нікого не залишив поза увагою, намагаючись почути, хто, чому, за що і як любить Україну, пропонував  прочитати вірш чи згадати якусь «українську» історію…

Віктор Савостян із Олешні поділився своїми філософськими роздумами: «ЩО ДЛЯ МЕНЕ УКРАЇНА? Відбувається таке явище – вдома працюєш, працюєш, не виходиш за межі своєї території, існуєш за уявними гратами. І якось вийшло так, що мені потрібно було поїхати за хлібом. І подолавши відстань 2 км, я побачив НЕБО… Раніше, за роботою, я його просто не помічав. А в той день – розширив простір, змінив лінію горизонту. Оце і є моя Україна. Іще одне спостереження про безмежність людського буття. Село «вимирає», люди покидають свої домівки, старі хати розбирають на цеглу, дрова… В Олешні вже не чути дитячого сміху. Я прислухаюсь, щоб його почути. Неподалік від нас жила одна сім’я, яка не мала дітей, але дуже хотіла мати. Так життя проходило, чоловік помер, а баба Галя продала хату, переїхала в Охтирку. І ось, зовсім недавно, я почув там дитячий гомін… Скільки років ця хата чекала на цю радість, дитячий сміх?! І це нарешті сталося».

Україна відроджується. Україна – наш дім, про який треба піклуватись… Сьогодні  - не забувати, що війна продовжується, і наші захисники потребують моральної підтримки, в першу чергу. А мета у нас одна – велика й сильна Україна.

Валерія Бакуліна