Українським салом змащений шлях на ринки зарубіжних країн. Верстати з історією, на яких працюють у цехах дергачівського підприємства «АВВ-100», полюбляють саме це надійне мастило. І в цьому жарті є частка правди.

Спрацьований шматочок сала на натрудженому металі потрапляє в об’єктив і залишається в архіві на згадку про те, як журналістам трьох областей показували позитивний досвід.

На Харківщині не тільки вберегли унікальне виробництво від загибелі, але й продовжують його розвивати. Мед пробував кожен, і його знавців серед нас не бракує, а от побачити, як на світ з’являються агрегати для виготовлення вощини та медогонки, багатьом довелося уперше.

Директор підприємства Володимир Іванович Руденко може й зморився, але повторював кожному, хто не дочув, історію становлення виробництва: від майстерні Ломакіних початку ХХ століття до сьогодення. А не почути легко було. Верстати ж заради журналістів не глушать. Вони працюють, аби бджолам було легше будувати медові стільники, а бджолярам – той солодкий нектар качати.

У механічних цехах пахне мастилом і металом, але вершить гомінку композицію із запахів і звуків м’який і ніжний восковий дух. Віск, як сир. Жовтаві, округлі і довгасті голови застиглого воску ждуть свого перетворення на податливу, але міцну вощину.

І я такого ще не бачила! Першим ділом, для того, щоб виготовити вощину, потрібно вміти зробити для неї матрицю – гравірувальні вальці. Років 100 тому це була ручна робота. І тут у мінімузеї підприємства такі експонати є. Вони з майстерень основоположника цієї справи Володимира Івановича Ломакіна.

Історична постать. Українець Петро Прокопович придумав вулик, яким оперують сьогодні мільйони пасічників усього світу. А Ломакін започаткував технічне переоснащення виробництва меду в тодішній Російській імперії. Продовжувачем справи батька став його син Микола Володимирович Ломакін, який у 1913 році винайняв у Дергачах півтора гектари землі, збудував нові майстерні і розширив сімейне виробництво. У 1930-ому майстерні були націоналізовані і перетворилися згодом на турбокомпресорний завод, з невеличкою долею продукції для бджільництва.

На хвилях розпаду СРСР завод, як і багато інших промислових гігантів країни, не вцілів. Його потужності поступово різали на металобрухт, але ініціативою і завзяттям нинішнього директора і його команди, верстати «солодкої» лінії були врятовані.

Сьогодні підприємство, яке об’єктивно є спадкоємцем майстерень Ломакіних, працює достатньо успішно, а його продукція користується попитом не тільки у місцевих пасічників, а й серед їхніх закордонних колег.

У коридорах між виробничими майстернями і офісними приміщеннями на стінах рясніють грамоти і дипломи. Тут же на стендах – минувшина і сьогодення. У фотографіях – літопис становлення, розвитку, занепаду і чергового імпульсу до роботи: від ручних верстатів до сучасних машин.

Як виготовити найкращі вальці знає майстер Микола Бакуменко. Ось його унікальний верстат (той, що любить сало), ось бейдж англійською з котроїсь міжнародної виставки, а ось зошит, куди майстер вписує чисельні замовлення. Спокійно відкриває того зошита і читає, як по світу розлітаються витвори його натруджених, умілих рук: Польща, Франція, Болгарія, Іспанія, Китай, Марокко…

На завершення екскурсії - вощинний цех. Це там, де солодко пахне. Тут потенційним клієнтам демонструють вощинну машину в роботі і виготовляють вощину на замовлення - пасічникам, з їхньої сировини. Щоб не сумнівалися у якості.

Кінцевий продукт – ось він,сонячно лежить стосиком, чекає пакування. Повний цикл - від А до Я. Аж захотілося меду.

Так, у межах проекту «Реформи – шлях до успіху», вдалося побачити цікавий приклад: як працюють українські виробники в жорстких економічних умовах, за несприятливої кредитної політики, стрімких валютних коливань, без підтримки з боку держави. І за цих реалій їхні машини конкурують з кращими зарубіжними зразками.

Напевно, тут діло не тільки в салі, а ще й в людях… В нашій Охтирці, очевидно, таких не знайшлося, коли під ніж заводи пускали.

Анна Протасова