Немає в Охтирці суспільного простору і, схоже, не буде. Промзона, як бомба, закладена у саме серце міста.

Не поборовши старий генплан і не створивши нового бачення власних перспектив, ми приречені на життя у страху і гаданнях: чи не обдурить черговий інвестор і, що безпечніше: виробництво сиру, чи, скажімо, торгівля вуглеводнями?

Стало відомо про нового претендента

Про наміри інвестувати в Охтирку заявила фірма, що торгує нафтопродуктами. Про це повідомив міський голова Ігор Алєксєєв на засіданні виконавчого комітету 25 травня. Йдеться про перспективу спорудження АЗК на території колишнього заводу «Нафтопроммаш», з виходом у місто поблизу магазину «Машенька». За словами міського голови, наразі це тільки лист з проханням і жодного іншого документа чи рішення - немає. Але є спокуса. Бо нафтопродукти – це не тільки бензовози з резервуарами, але й акцизи, які надходять прямо до місцевого бюджету і вимірюються реальними грішми. АЗК не можна будувати у житлових кварталах, є певні вимоги до їх спорудження у містах. А у нас же промзона! Саме те, що треба.

Чому в Охтирці немає суспільного простору?

Країна, з якої ми постали, у центрі міст будувала заводи і фабрики. Вважалося, що найбільше свято для людини – труд. Заводи «впали», індустріальний ландшафт змінився, а промзона залишилася. Потворна, напівзруйнована промзона…

Я не знаю, хто і як купував ті споруди для свого бізнесу. Не важливо. Головне, що не було системного підходу до використання золотого шматка землі. Люди поділили між собою те добро і почали хазяйнувати, як хто в голові собі придумав.

І цей завод - не єдиний приклад. Все, що відбувалося до сих пір з історичним спадком, як ілюстрація до приказки: «Чому бідний? Бо дурний. Чому дурний? Бо бідний». Пішли парк і Палац культури, за ними дві школи… І головне, ці збитки завжди виправдовували об’єктивними причинами.

Охтирка отримала від промислового гіганта величезну територію, яка могла би бути шикарним простором розвитку рекреаційного бізнесу одних і змістовного відпочинку інших. В ідеалі. Так, це мої рожеві мрії. Через місто тече хоч і невеличка, але ж ріка, яка замість функції стічної канави мала би стати основою оновленого ландшафту. Натомість, маємо розпорошені «хутори» одноосібних власників, які, придбавши напівзруйноване майно, законно вимагатимуть землі.

Місто ж бо – неефективний власник. Вже не один рік провисіли над вирубаними деревами великі червоні літери «Міський парк», але скільки не кажи «мед», в роті не посолодшає. Манюнький п’ятачок дитячого майданчику – і все. Я вже не кажу про жахливі «клітку» й «шайбу». Ніби з задзеркалля... Далі – як не багно, так бур’яни. Та ж некошена трава буяє і в новій зоні відпочинку, що побіля річки. Люди приходять сюди… Але ж «куширі», пеньки від тополь і вузенькі (більше двох не збиратися) стежки – це не суспільний простір. Це, те що зветься «на безводді і рак – риба».

Де спортивні майданчики? Де організовані території для сімейного відпочинку і публічних зібрань за інтересами? А стала відсутність цивілізованої пропозиції, між іншим, породжує асоціальну поведінку і старих, і малих. На жаль… Друзі, ми практично втратили шанс на створення привабливого іміджу сучасного міста, яке можна любити не на словах, а на ділі. За привабливість, комфорт і ефективність.

Анна Протасова