Дмитро Середа зі своєю похресницею Кароліною

«Коли під'їжджав до Охтирки - аж долоні змокріли, так хвилювався, ждав цього дня 7,5 місяців, здавалось, що ніколи не попаду додому. Час спливав тоді поволі, мов ціла вічність», - згадує Дмитро Середа своє перше повернення додому, в Охтирку, з війни.

Наразі, Дмитро вдома, наступного тижня знову в Німеччину на лікування, попереду ще операції і відновлення. Ми зустрілись із нашим героєм 6 травня у сквері біля Шевченка. Він на інвалідному візку, в супроводі свого старшого брата Романа і похресниці Каролінки. Ми говорили про війну сучасну й минулу, про життя і смерть, про мир, про Україну й українців.

ДЕНЬ, ЯКИЙ ЗМІНИВ ЖИТТЯ

«25 травня 2015 року - день, який повністю змінив моє життя, - починає свою розповідь Діма. Спочатку було дуже важко згадувати, і мені постійно снився той жах. Але пройшов уже майже рік і я прийняв це, як моє нове життя. І минуле згадую вже спокійно. На той час я прослужив у зоні АТО 10, 5 місяців, пройшли Олексіївку і відійшли з Дебальцево, до ДМБ мені залишалось 1,5 місяця. 25 травня 2015 року бій під Водяним... Поряд розірвалась 120 мм міна і її осколки розтрощили мої ноги, отримав поранення в живіт і в око. Першим до мене підбіг Юра Коритник. Перша медична допомога, і мене повезли до Краматорська. Я був при свідомості. Потім перша операція, наркоз, зупинка серця під час операції... Мене врятувала молода дівчина-анестезіолог, яка зробила все необхідне - вивела з наркозу, завела серце і операцію продовжили далі. Вона мене врятувала тоді.  Зафіксували що треба і відправили зранку в Дніпропетровський госпіталь ім. Мєчнікова. Про 5 перших днів нічого не пам'ятаю, 13 діб - в реанімації. І моя нога під питанням, можлива ампутація. Та якось обійшлося. В госпіталі професіонали, ногу врятували. В Дніпрі пробув до 20 серпня, потім відправили в Київ, звідти в Німеччину, в Берлін. Лікування велося в бундесверівському військовому госпіталі. Там спочатку - карантин 2 тижні, потім 2 тижні обстеження і 2 місяці щоденних крапельниць: о 8.00, 16.00, 00.00, 5.00, так з мого організму виводили бактерії. Міни зроблені із ядовитого металічного сплаву, який не тільки ранить, а й травить людину зсередини. Могло бути зараження кісток. В Україні ставлять такий діагноз, але не лікують. Тому мене відправили в Німеччину. Загалом мені зробили 32 операції, на оці - 6, на животі - одну, всі інші - на ногах. Попереду ще одна операція. Перед першими операціями було дуже страшно, а зараз уже звик. Просто хочеться, щоб скоріше все минуло. Після останньої відчуваю, що тяжкувато, відчуваю серце і шлунок. Треба відновлюватись. Але то згодом.

ПОДЯКА

Я дуже вдячний всім, всім охтирчанам знайомим і незнайомим, відомим підприємцям і невідомим людям, моїм друзям і побратимам, моїм рідним і волонтерам, які підтримували і продовжують підтримувати мене морально і матеріально. Люди допомагали мені весь час, і в Охтирці, і в Дніпропетровську, і в Києві, і, навіть, в Берліні. Там також є волонтери. Це українці, які живуть там уже давно, років по 20. Там у німецькому госпіталі нормально годують, але українці приносили домашнє, смачненьке. Коли вже можна було виїжджати на прогулянки, вони гуляли з нами. Це Лада, Ліля, Рома, Діна. Прізвищ я навіть не знаю. Також вдячний командиру нашої частини А 0563 О.В. Яковцю. Він забезпечив вчасно справкою про поранення, а це основний документ в моїй ситуації.

Ну і мої рідні постійно зі мною на зв'язку. У Дніпропетровську біля мене були по два тижні мама і моя дівчина Лєна. В Берлінському госпіталі нікого не допускали, щоб не занесли інфекцію. А пізніше, 24 серпня минулого року, нас провідував наш президент Петро Порошенко. Дуже приємна людина, з ним легко спілкуватись. Президент все розпитав, як, де, коли сталося поранення. Спитав про батьків і подякував їм. Цього року до нас приїздила перша леді Марина Порошенко. Привезла в дарунок українські книги. Дякую психологам, які з нами працювали. Вони мені дуже допомогли. Я прийняв нове життя.

ПРО ВІЙНУ

Війна - це ніяка не перемога чи поразка, це - лихо, жахіття і смерть. Тому святкування Дня Перемоги вважаю недоречним. Це нав'язана Росією ідея. Я думаю, що доречніше просто пом'янути жертви і встановлення миру. 9 травня - це день скорботи. (загинуло 36 мільйонів, кожен 5-й українець). Що сьогодні маємо? Справжню війну з Росією. Бо ніяка АТО не продовжується впродовж років. Мені пізніше сказали побратими, хто вів із нами бій у травні минулого року, коли мене поранили. Це були російські курсанти на навчаннях. Сепаратисти так не стріляють. Щоб так стріляти, треба бути добре навченим. Ті, що були за Новоросію, там на Сході, ті вже давно загинули. Зараз ми воюємо з бандюками і російськими військовими. Хто там залишився? Немічні люди. Там немає українців, ті, що були раніше, виїхали.  З Донбасу росіяни все вивозять. І бомблять. Значить їм не потрібна ця територія? Їм потрібна війна з нами. А Німеччина сьогодні нам допомагає. В госпіталі нас лікують безкоштовно.

Це політика, звичайно. Шкода наших хлопців, що загинули там, на Сході, і гинуть сьогодні. Перша і друга хвиля прийшлась на Західну Україну, бо там же механізовані війська. Їх найбільше й загинуло. В одному містечку на Західній всю молодь забрали на війну і майже всі загинули. Третя хвиля мобілізації прийшлась на Слобожанщину. І наших хлопців скільки полягло. Нещодавно телефонував друг із війни, і знову є «200-ті». Нам не треба забувати, що війна на Сході продовжується...

ПЛАНИ НА МАЙБУТНЄ

Я знаю, що буду ходити своїми ногами. Вже пробую. Вчусь ходити заново.  Я знаю, що все буде добре. Бо іншого вибору немає. Я не хочу все життя сидіти в інвалідному візку. Все залежить від мого наміру та настрою. Мої бажання перевищують можливості, поки що. Дуже хочу мати свою сім'ю. В мене є моя дівчина Лєна. Ми познайомились незадовго до війни. Познайомились через друзів, спілкувались. А потім АТО, поранення. Лєна приїхала до мене через три тижні. Так все почалося і продовжується.

Маю купу ідей щодо майбутньої роботи. Моя цивільна професія електрик, військова - механік-водій БМП. Сьогодні підписав контракт на 0,5 року. Треба думати про майбутнє.

МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ

Мої прогнози такі, що війна закінчиться скоро. І нам треба будувати свою вільну і незалежну Україну. Таку країну, в якій діє закон і немає корупції.  Як у Німеччині. Але я не хочу жити ні в Євросоюзі, ні в Росії, я хочу жити в Україні. Нам треба бути патріотами, тоді ніхто не посміє прийти на нашу землю і тут командувати. Треба починати із себе, зі свого простору,  дбати за своє здоров'я, дім, територію, і планувати наступний день. Все в нас буде добре».

Дмитрові 1 серпня виповниться лише 27. І Тож все в нас буде добре,..  після війни.

Спілкувалась Валерія Бакуліна