Буває так, що ходиш і не помічаєш того, що поряд. А потім випадково, чи не випадково, бо так треба було –  раптом побачиш оте непомітне й ніби заховане від людських очей.

В той день, на початку листопада, я побачила палац епохи СРСР, тобто звернула на нього увагу. Будівля із зірковим шпилем відгороджена від дороги живим парканом, посередині - ворота з металевих узорів. А за ними… чагарник із сухої трави, очерету й бур’янів.

Той палац колись був величний і модерновий. А нині він - жалюгідний і нещасний. Металеві ворота на замку. Кущі чорноплідної горобини колись підстригали рівнесенько, ніби під лінійку. Я пам’ятаю, як це було повесні. А нині горобина розкошувала, бо ніхто її не стриг, не впорядковував, і плоди виблискували чорним глянцем на осінньому сонці. 

Як же потрапити на умовно-замкнену територію? Та дуже просто. Кому треба, той давно знайшов як. Той перехід знайшла і я. І відразу наткнулась на смітник. Ви знаєте, це ж так зручно - не треба далеко ходити, переліз через живий паркан і позбавився непотребу. А що буде далі? Яка різниця? Ці люди мабуть без совісті, та, зрештою, й без мізків. Відійшовши від купи чужого сміття, роздивляюсь довкола.  

Береза вже скинула своє вбрання і довкола на м’якій траві - її шовкове, жовте листя. Каштан також позбувся літнього наряду: сухі і скручені, його листочки вкрили бетонні плити. А там, де колись були парадні сходи – хвилюється від осіннього вітру очеретяний острівець, а смуга сухих  чорнобривців нагадує про людей.

Хотілось поблукати по території, та знаєте  якось «стрьомно» стало, бо  здається, що якісь злодії, хулігани, злі собаки чи ще якісь чорти вискочать з-за рогу, а з вікон спостерігають привиди. Вікна, як очі цього палацу. Нещасні вікна, вони десь вибиті, десь зашторені, або взагалі забиті дошками чи завиті диким виноградом. Два вікна першого поверху, що біля парадних дверей закладені, наче залатані, а зверху залишили їм маленькі просвітки, про всяк випадок. Сама будівля двоповерхова. Фронтон вінчає шпиль із зіркою в лавровому вінку, а по обидва боки  - цифри «100». Що вони нам нагадують , не знаю. Мабуть, під якусь-чиюсь річницю побудований цей клуб. Взагалі він побудований в 1970-ому, це значиться на фронтоні. А з тильної сторони, на фігуристих димарях – флюгери показують напрям вітру, а може… вчорашній напрямок?

Отак я зустрілась із вчорашнім днем. Колись він був, наповнений музикою і співом, вечірніми вогнями й дитячим галасом. Там, на сцені нагороджували  найкращих працівників, ударників соціалістичної праці, виступали місцеві таланти, аматори і професіонали, пізніше там вітали випускників школи №11. Потім зал палацу культури перетворився на дискоклуб, і в палац з’їжджалась молодь з різних куточків Охтирки. Було гаряче. А на місцевих виборах – там було просторо й дуже холодно.

В менших залах спочатку, в 70-80-х вчились співати й танцювати, мабуть ще якісь гуртки були, і кіно по вихідним «крутили», в 90-х – дискотека, ще й на початку 2000-х було гамірно й людно. Тоді ще там було життя: грали в більярд, качали м’язи. Можливо ще якісь тодішні розваги. Наприкінці «вчорашнього дня» там навіть відкрили ресторан, який назвали «СССР». Та не судилося… Все бур’яном поросло.

Ні, ну з СССР все зрозуміло давно, а культура де? На початку листопада  свято працівників культури і аматорів сцени, їх вітали в діючих палацах Охтирки, в РБК , в музичній школі. В музеї і в тому ж таки РБК діяли виставки наших митців, та ще й «Чудаки» зробили театральний реверанс. Це добре, що в нашому місті так багато працівників культури і аматорів, і ми їх звісно вітаємо. А що ж інші громадяни? Як у них з культурою? Бо культура – це ж не просто свято, культура – це простір, в якому проходить життя кожної людини. Культура починається з тебе. А ще з палаців, повз які ми проходимо щодня, а одного разу побачимо, які вони рожеві, бузкові чи білосніжні. Але якщо стіни палаців облуплені й тьмяні, а фарбу змили вчорашні дощі,  сьогоднішні вітри шмагають у вікна пилюку, а люди-«плохіші» виносять своє сміття й скидають його попід величні стіни вчорашніх палаців. І неважливо, де той палац знаходиться - у середмісті Охтирки, чи на околиці, на Гусинці, наприклад…

І перефразувавши Хемінгуея, можна сказати, що «культура - це свято, що завжди з тобою», і воно не повинно відпочивати. А ви як думаєте?

Валерія Бакуліна