«Українська Армія відступає, на ранок зайдуть чеченці, у вас 20 хвилин на збори, – повідомив наш племінник, боєць батальйону «Айдар», - якщо хочете зберегти життя своєї доньки, збирайтеся. Будемо відступати разом». 

«На роздуми часу не було. У мене - істерика, а мої рідні мовчки нашвидкоруч пакувалися, документи вже давно були напоготові…», - згадує пані Мирослава, вимушена переселенка з Луганщини.

… Пройшов рік. Наразі, Мирослава Хоружа з родиною живуть в Охтирці. І сьогодні її розповідь про життя там і життя тут, згадка, як усе починалося, і роздуми про щастя, патріотизм і про те, як зберегти Україну єдиною.  Інформація для роздумів тобі, наш читачу…

Для початку познайомимось:

МИРОСЛАВА ХОРУЖА, народилась 5 жовтня, на день Вчителя, за професією – вчитель, із династії вчителів. Народилась в с.Іллінці, на Вінничині, батько родом звідти, мама з Західної України. Потім батьки переїхали на Донбас (с. Лотикове Слав’янський район) під Алчевськом. Одружена, чоловік Олексій, донька – Олександра. До війни жили в селі Успєнка, на Луганщині.

ВЕЛИКА РОДИНА

«Коли буду на пенсії, засяду за мемуари, історія мого кохання одна із найцікавіших сторінок мого життя. Ми познайомились… і відразу одружились. А було так. Я навчалась у Луганському університеті ім. Шевченка. Моєю сусідкою по гуртожитку була Свєта Кошель, родом з Охтирки. Одного разу запросила до себе в гості, поїхали. Там і познайомилась з її сусідом Олексієм. Додому поверталась не сама. Тільки встигла попередити своїх батьків, що мене їдуть сватати. Я їхала і не розуміла, що я роблю? Та то вже моя Доля вела мене за собою. Через два дні одружились. Так починалось наше сімейне життя з Олексієм. Разом вже 20 років.

Мій брат Святослав, одружившись, переїхав у Лутугине, що під Луганськом. Але родина повинна бути разом. Так вирішили переїхати до нього, придбали флігель в селі Успєнка та й почали будувати власний дім. Це було в 2001 році. Робили все самі, будували для себе, жили для себе, для доньки. Хотілось жити.

Працювали в школі всі. Наша родина «захопила» школу. Я – заступник директора з виховної роботи, Олексій – слюсар, брат – вчитель початкових класів, невістка – також, племінник – викладач фізики. Мій батько –  вчитель історії вищої категорії з величезним стажем, видавав збірки, писав вірші. У нього було 15 випусків.  Наш навчальний заклад – українська гімназія, якій 115 років, завжди була українською. Жителі Успєнки - українці, україномовні.  Життя текло за течією. І до певного часу в нашому педколективі навіть не виникало питання хто ми, де повинні жити? Я не була білою вороною, поряд були нормальні люди, які вчили дітей любити Україну, вчили українську мову, підтримували традиції рідного краю.

РЕФЕРЕНДУМ

А потім почалося… Почалися заклики йти проти України. Референдум відбувся 11 травня 2014 року. І в нашому колективі відбувся ідейний розкол. 5 вчителів – чітко підтримували Росію, аргументуючи тим, що в Україні погано жити. Іншим було однаково, таких 70 %, маю на увазі жителів села. Коли повернуться наші, вони кричатимуть «ми ж вас так чекали!». Зараз там ЛНР. Вони кричать з усіх трибун, що це молода і прекрасна республіка, при цьому зарплати – немає, лікарі – студенти, вчителі – після курсів, з університетів виїхала вся професура і викладачі. У ВИШах викладають асистенти, помічники асистентів. Там «кухарки» прийшли до влади. За що живуть? За пенсії, які отримують на українській території. Налагодили бізнес. Ті, хто має можливість отримувати на картку, беруть собі певний відсоток. Шахтарі ж отримують пенсію, ото такий у них бізнес і існування.

ЖИТТЯ ПІД ОБСТРІЛОМ

Ми вже звикли до обстрілів. До цього можна звикнути, пристосуватись. Звичайно, страшно, коли поряд стріляють, стріляють з різних боків, і попадають  в будинки, але є час, щоб сховатись. Але я повторюю і буду повторювати, що якби там все було зруйновано і перебито, та якби там була українська влада, я би ніколи не покинула СВІЙ ДІМ.

Певний час нас охороняли українські війська – батальйон «Шторм» (Одеса), 24 аеромобільна бригада (Львів), миколаївська міліція. Там було, що захищати. В Лутугино розташований завод по виробництву прокатних валів, єдиний у Європі.

Ми підтримували наших хлопців, возили їм продукти, щось добре, домашнє. Моя Сашка передавала їм посилки. 29 серпня поїхали в черговий раз з гостинцями…, а вони вже почали збиратися до відступу і кажуть «Ми відходимо, можемо й вас забрати». Хлопці тоді вийшли вчасно, там міг бути другий «Іловайськ». 29- 31 серпня почався відступ. Тоді зранку зателефонував наш племінник і наказав збиратись.

НАЙДОВША ДОРОГА ДО ЩАСТЯ

Я кажу своїм: «Я нікуди не поїду». У мене істерика, я просто ходила й кричала. Мої рідні збирались мовчки й швидко. Ми залишали батьків, яким за 70, які хворі. Залишали, бо невідомо було чи виберемось живими і як далі, і куди? Ми, по суті, кидали батьків. Мене заштовхали в нашу машину. І брат з родиною - на своїй. Такої страшної дороги в мене ще не було.

Ми під’їхали до колони нашої Армії: БТРи, бронетехніка й інші машини з  переселенцями. Коли сформували колону, командир сказав: «В дорозі все може статися, може попасти снаряд, може бути обстріл, може когось уб’ють чи поранять – колона не зупиняється, вбитих залишаємо, їдемо далі». Мій чоловік сказав: «Якщо зі мною щось трапиться, береш Сашку, пересідаєш в якусь машину і їдете далі». Я просто молилася всю дорогу. Це була найдовша дорога. Від Лутугино до Щастя – 40 км, ми їхали 9 годин.

Ми їхали по соняшниковому полю, БТРи прокладали дорогу, а ми за ними по стерні. Проминули Блок-пости, заїхали в «зеленку». Обстріли були двічі. Хлопці відстрілювались. Але до Щастя доїхали без втрат. Щастя тоді було українське… , там серед ночі відпочили і поїхали далі. Щастя – це «світло» для всієї Луганської області, там розташована ТЕЦ.

Луганська адміністрація на той час була у Сватово. Там був табір переселенців. Два дні відходили від шоку. Нам розповідали, як відходили інші наші вояки. Хто як. Були обстріли, зрада й допомога. Одні допомагали хлопцям із Тернополя і Львова: давали свій одяг, щоб перевдяглись у цивільне, годували, віддавали останню сорочку, а інші - «здавали».

ПОХОРОНИ БАТЬКА

Мама вийшла на зв'язок через 10 днів. До цього ми не знали чи живі наші батьки? Сусід возив маму на терикони, щоб дозвонитись. Наша родина розділилися. Племінник Володька в Слав’янську, і брат залишився в Слав’янську, а ми поїхали в Луцьк до маминих родичів. 17 вересня жіноче населення наше поїхало додому, бо з батьком було погано. Він помер 20 вересня. Ми ховали його вчотирьох, 4 жінки. Ми взяли гріх на душу і не сповістили своїх чоловіків. Так треба було. Нас попереджали нормальні сусіди, що й раніше казаки цікавилися, чи приїхали Хоружі? І ми самі бачили, що вони постійно чергували біля нашого будинку, казаки й озброєні покидьки. Ждали наших чоловіків.

Та все ж, Бог мені допомагав і направляв. Грошей нема взагалі, а на той час були. Гроші, які допомогли поховати мого батька гідно. Уявіть, все зруйновано, ніяких ритуальних служб, ні вінків, ні трун. Потім дізналась, що труну можна дістати «напрокат». Але я знайшла людину, яка допомогла з похоронами, найняла машину. Батька поховали 21 вересня, а 22-го я забрала маму і поїхали з дому. Ми були в чорних хустках і нас не дуже перевіряли.

ЛУЦЬК – ОХТИРКА

В Луцьку важко влаштуватись на роботу, квартиру знімати – дорого. Морально важко. Коли почалась війна, мажори з Донбасу перші зрозуміли, що треба тікати. То вони вже покупили собі житло по всій Україніі, в Луцьку також. І от знаходиш якусь там роботу в ресторані, а вони там сидять і так цинічно-зневажливо «ей, укропка, бандеровка прибери, я там пиво розлив», і спеціально гадять. Та все ж у Луцьку я працювала разом з волонтерами, допомагали Армії, там це поставлено дуже організовано і масово, влаштовують благодійні акції, концерти.

Потім вирішили їхати в Охтирку. Сусіда запропонував житло, платимо тільки комунальні платежі. Головне, що в будинку є вода. Сусіда ще й на роботу мене взяв реалізатором. Знайшла ще тимчасову роботу в спецучилищі, залишила резюме в освітніх закладах Охтирки. Допомагаю волонтерам.

Часто находять філософські роздуми і нерви здають. Та, працюючи з дівчатами в спеціальному закладі, інколи думаю, що може саме для того я тут, щоб допомогти цим дівчатам? Переоцінка життєвих цінностей. Тут дівчата з 14 до 17 років із перекошеними долями. Вони різні, вони можуть вчинити як завгодно - або добре, або погано, різні нюанси, часто це як виклик суспільству. Я допомагаю їм розібратись у собі, у житті, а разом ми допомагаємо нашим захисникам. Дівчата плетуть маскувальні сітки, пишуть хлопцям листи.

ПАТРІОТИЗМ

Невідомо, де більші патріоти. Все залежить від менталітету, на мою думку. Те, що відбулося на Сході, там Росія постаралася. А з іншого боку України – цивілізована Європа. Мені здається, що тут, в Охтирці і поряд, справжня Україна. Тому треба цінити, любити, захищати, «кричати» - не обов’язково. Головне не мовчати. Україна – це не влада, не та, що була, і не та, що нині. Україна - це ми з вами, народ, наші українські традиції, культура. І нам це потрібно зберігати. А звати чужоземців, це – зрадництво. Це потрібно усвідомити, батьківщину треба берегти. Там, на Сході,  проукраїнськи настроєних було 10%, а 90% - «аби не стріляли». Це  - «вата», і це страшно.

ЗАПАХ ДОМУ

Запаху дому зараз у мене нема, є надія, на те, що повернусь. Але не впевнена і в цьому. Бо не хочу повертатись до зрадників. Запах дому – це запах пиріжків, запах стін мого будинку, який зводив мій батько. Хочу додому, хочу в свої стіни, хочу до свого комп’ютера, хочу відкривати ранком мої штори, хочу вішати одяг у свій гардероб і ходити по своїх килимах… А зараз по них ходять чужі люди. Мені передали, що в моєму домі живе, сім’я ополченця, який вбиває українців.

Можливо, серед моїх вчорашніх земляків є такі, що зрозуміли, що не так треба було робити. Але як признатись, і сказати «що ми наробили?». Знаю, що там є і пристосуванці, і фанатики. З друзів там не залишилось нікого.

Коли закінчиться війна, і на всьому Донбасі буде українська влада, тим, що перебував на окупованій території і з тими мажорами, що повернуться, потрібно на всіх ланках пройти переатестацію. Так просто пробачити - ні, довіру треба заслужити».

Спілкувалась і записала Валерія Бакуліна