5 серпня - рік, як загинув ВАДИМ КУТОВИЙ. Він загинув, захищаючи Україну. В Дебальцево їхню машину накрив  мінометний обстріл. Вадиму було 28 років. Все життя попереду могло би бути, але… обірвалось. І в нашій пам’яті він залишиться героєм назавжди . І не тому, що він  загинув там, на Сході, а тому що він дійсно таким і був по життю.

Вадим був звичайним охтирським хлопцем. Навчався в школі №4, мріяв стати лікарем,закінчив місцевий коледж, служив у ЗСУ, потім одружився, народились діти. Він просто був справжнім чоловіком, щирим другом, поважав батька і любив маму, опікав сестричок, любив свою Дашу, Давида і Каролінку і піклувався про них, був добрим і привітним сусідом. Усмішка була його вірною супутницею.

Можливо, ми цього не помічали. Але коли його не стало, ми просто це відчули. Навіть незнайомі люди. Я його не знала, а оце пишу і плачу, бо згадую, як його мама, Наталя Андріївна, розповідала мені про свого Вадічку. Вона його неймовірно любила, свого сина. І та велика любив поверталась до неї і до всіх, хто поряд, і розходилась далі по Україні, по світу.

«Вадік не був байдужим, він був патріотом. Отримавши повістку, побіг відразу у віськомат. А в нього ж двоє дітей. Ми посварились навіть, але мій син спитав: «А якщо усі відмовляться, хто ж буле захищати Україну?». Невдовзі попросив, щоб ми передали йому український прапор. Збереглася фотографія, де вдвох з товаришем перуть прапор і посміхаються. 5 липня зателефонував такий радісний: «Ми визволили Слов’янськ! Наш прапор уже висить над містом!».  

 Його обірване життя – це наш спокійне життя сьогодні, це велика ціна. Ми пам’ятаємо тебе, ВАДИМ КУТОВИЙ…