Головна
Не копай яму на сусіда Печать
Автор О.Галкін   
20.07.2015 г.
 Про свою радість Онисій Прокопович не розповідав нікому: намислив зробити сюрприз своїм родичам,та й односельцям, у день, коли обдаровуватимуть на весіллі молодих: найменшого Іванка і його наречену красуню Катрусю.

Піднесений несподіваною вдачею та окрилений такими думками, першим автобусом змотався до райцентру. Йдучи тепер від зупинки,час від часу помацуючи кишеню, де важніла пачка новесеньких купюр, ніби щойно з-під пресу, а в душі вельми дякуючи Мажорчину Маланку, котра до покупок накинула колись лотарею. – Це, діду, вам – здача…

Ще й сонце не звернуло з обіду, як був уже вдома. В сажку верещав зголоднілий підсвинок, назустріч кинулась зграя курей, що заждалась. Олексій Прокопович швиденько поклавши гроші в бляшанку, що валялась під тином, швиденько відніс на кухню і поспішив порати живність.

Аж ось - і онучата: старшого сина Василя,такі гарненькі-пригарненькі. Прибігли  і відразу:

- Пити!..

- Не заважайте, хлопці… Ідіть на кухню, там знайдете, - відповів з сажу.

Напившись, дітлахи почали шукати цукерки. Добрались і до бляшанки. Впаковані

червоненькі папірці їм дуже сподобалися. Почали гратися в «покупців-продавців», а коли набридло, метнулися до чималенького ушата з водою і, ну, вкривати купюрами її гладінь…   

Через хвилю-другу майже всі червінці плавали у діжці.

- Гей, хлопці! – гукнув дідусь, тривожачись, аби, бува, чого не накоїли. – Де ви там забарились?!.

І поспішив до хати. Захоплені грою, дітки не почули, коли й дідусь увійшов.

- Що це ви робите?!. - запитав злякано, побачивши, як ковбанять онуки в ушаті гроші.

- Ая-яй!.. Хто ж це придумав?..

Та що ти візьмеш з малечі?.. Нічого не залишалося дідусеві, як розстелити на підлозі світлиці газети, а на них розложити мокрі купюри.

Ще не встиг покінчити з цією справою, як нагодився з «чикушкою» перваку сусід.

- Що це ти,Ониську, коїш? – здивований, зупинився на порозі.

А роздратований господар бевкнув, не думаючи:

- Та… оце накарбував трохи… грошенят, то й сушу.

- То я… не вчасно, певно, - розгублено мовив сусід. - Я – потім… - і миттєво вийшов.

Не встигло сонце ще й за обрій сховатись, а міліція вже - тут, як тут…

- Це – правда? – запитав дільничний, переступивши поріг хати.

- Що – правда? – у свою чергу запитав Онисій Прокопович.

- Про гроші…

- Правда, - винувато посміхнувся господар. - Сохнуть ондечки…

- А машинка де?..

Онисій Прокопович знизав плечима, а, зметикувавши у чому справа, відповів по хвилі:

- Сусідові позичив. Он його будинок…

Дільничний, а з ним ще двоє, поспішили до вказаної хати. Стукали-грюкали – ніхто не відчиняв. І тоді – знову до Ониська:

- Не добре у такі літа брехати. Вашого сусіда немає вдома.

- Чого б я мав брехати? Боїться відчиняти – тільки й всього. Бачите, в літній кухні топиться…

Вартові порядку знову – до сусіда.          

- Відчиняй! – наказовим голосом прорік дільничний. – Краще буде! Нам все відомо!.

Двері літньої кухні нарешті відчинилися і звідти війнуло специфічним духом.

- Навіщо ж вам ще й самогон, громадянине, коли червінці карбуєте? - докірливо запитав дільничний. - Де машинка? 

- Яка машинка? – не второпав з переляку сусід.

- Сусідова. Яка ж ще?

До самогонника почала повертатись свідомість. Очі його ставали все круглішими.

Вхопився він обома п’ятернями за сивіюче волосся на своїй чималій голові і, заревівши по-ведмежому, осів поволі біля повної банки оковитої.

 

Олександр ГАЛКІН, історик, краєзнавець, поет, член Національної спілки журналістів України