Головна
Лао-Ші з Луганська оселився на Леваді Печать
Автор ГородА, В.Бакуліна   
29.06.2015 г.

ImageСЕРГІЙ ЖИДЄЛЬ, 63 роки, художник, переселенець із Луганська.

ПОХОДЖЕННЯ

Сергій Петрович народився в містечку Лутугине, що поблизу Луганська. Про своє походження говорить: «Я українець з діда-прадіда, мій рід із Маріуполя. Прізвище Жидєль походить з грецької (зігнутий меч, боротьба, прадавня країна Ідель, або Жидель). Мама родом із села Вовкодаєво на Луганщині».

Проживши 34 роки в Луганську Сергій Жидєль вимушений покинути рідний край. Наразі, художник зі своєю родиною оселились на 9-й сотні, на охтирській Леваді. Придбали будиночок і «обживаються» - роблять ремонт. У гаражі, точніше над гаражем Сергій Петрович облаштовує свою майстерню, бо як же художникові без майстерні? Дружина Наталя  займається господарством, городом, квітами. Донька Ольга продовжує займатись своєю справою в Інтернеті, друга донька  Олена шукає себе у мистецтві. Онук Женя закінчив 3-й клас у школі №1.Хлопчикі малює, як і його дідусь.

Жені поталанило із вчителем, бо дідусь не просто художник, а ще й керівник Луганського відділення Національної спілки Художників України, офіційно і досі ним є. Але вийшло так, як вийшло. Залишатись там, на окупованій території, родина Жидєлів не захотіла. Покинули квартиру, майно, своє надбання, свою справу.

ПЕРЕСЕЛЕНЕЦЬ

«Відчуття втрати, й це неймовірно тяжко. Залишатись на окупованій території  неможливо, слухати щоденне бомбардування й жахатись щохвилини, страшно за дітей, онука. Я українець, я не зміг прийняти ворожу позицію. Ті, що думають інакше, ті що говорять, що на Луганщині немає нічого українського, ті залишились і надіються на Москву. Або виїхали в Росію.

Але як же немає нічого українського, коли мої батьки, мої предки – українці, коли під Луганськом – українські села?! Мій батько розповідав, як воно було в 30-х, в роки розкуркулення, а потім Голодомору. Українців виловлювали й вивозили ешелонами на чужину. Пройшов рік і ешелони з росіянами із Володимира й Іваново завезли на «вільні землі». Вони приїхали з харчами, зі своїми лаштунками, і їм пообіцяли тут рай земний, а тут голод і розруха. То вони перезимували, а повесні виїхали додому, побросали свої крупи й інші харчі, поїхали на свою «родіну». Деякі залишились, «приспособились». А наші люди, ті, кого не виловили, завдяки отим крупам та збираним колоскам, вижили. Серед них була й моя бабуся. А потім почали відбудовувати шахти й завезли ЗеКів та подібний їм контингент. Так населення й перемішалось. І якщо колись на Луганщині 70% шкіл були українськими, то зараз – усі російські. «І мені неприємно, що луганчани зневажають все українське й вороже ставляться до тих, хто думає навпаки, - говорить Сергій Петрович. -Можливо, мої діти повернуться у свій колишній дім, у свою квартиру в Луганську. А ми з дружиною вирішили, що вже будемо жити тут».

МИСТЕЦТВО. ПЛЕНЕР У СУМАХ.

А коли і як це почалося, захоплення мистецтвом? – запитую у Сергія Петровича. « З дитинства і дуже просто. Два моїх старших брата відвідували місцеву ізостудію. Тож, і я за ними. Так до цих пір і малюю».

Наразі, Жидєль в Охтирці. Його запрошують на всілякі патріотичні заходи, на художні виставки. А нещодавно його запросили в Суми на пленер, як представника спілки художників від Луганщини. «Організаторами пленеру стала Банківська академія. У пленері  взяли  участь художники із Сум,  Кіровограда, Хмельницького - від України, і двоє молодих художниць із Польщі. Так разом жили й творили протягом 10 днів.

«Нас поселили в п’ятизірковий готель, надали мінімум необхідних матеріалів для роботи, організували насичену творчу й туристичну програму. Учасники пленеру познайомились із обласним центром, відвідали місця, пов’язані з Чеховим. А ще побували на Лебединщині, відвідали їхній художній музей і «садибу Хрущових», де в свій час відпочивав Тарас Шевченко. Лебединський художній музей справив приємне враження, та ще й там побачив дві роботи свого вчителя Петра Басанця (Київська Академія Мистецтва). В «садибі Хрущових» зробив два етюди.  В Сумах – багато цікавих моментів: вид на Суми, фонтани, дощі, капличка, Псел. Ще побували в Тростянці, в Нескучному, в дендропарку. Там також зробив етюди. 

Взагалі, пленер – це спілкування, обмін досвідом, світоглядом. Я почув, побачив новий підхід від молодих польських художниць, вони трохи по іншому підходять до творення картин, стилізовано. Мій стиль - станковий живопис. Кожен учасник подарував одну-дві роботи з пленеру організаторам. картинній галереї Банківської академії. Загалом, пленер сподобався.

Вважаю, що це реально зробити і в Охтирці. Тим паче, що колись на базі Охтирської художньої школи були пленери з раку-кераміки, які організовував Григорій Протасов. Та на сьогодні, художня школа втратила свій статус елітності. Це відчувається. Бо вона перетворилась у гурток «Очумелые ручки», чи клуб «дамских увлечений», чи гурток декоративної творчості. На захисті дипломних робіт я зробив висновок, що в художній школі слаба підготовка по живопису, малюнку, розуміння світогляду. А це основа основ у підготовці професійних художників. Малювати можна навчити будь-кого, навіть качку, але ж елітна школа - це трохи інша справа, це - не ізостудія, це вищий рівень навчання. Наприклад, учні Київської  дитячої художньої школи спокійно складають іспити в Київський художній інститут. А вихованцям охтирської це зробити набагато складніше.

КИТАЙ. ЛАО-ШІ.

Сергій Жидєль об’їздив півсвіту. Бачив багато і йому є що розповісти, як справжньому подорожувальнику, митцю і вчителю. Саме в якості вчителя він півроку у 2004-ому перебував у Китаї, в місті Юнчин. «Це – молоде місто, 20-річне, в ньому проживає близько 350 тисяч людей. Найбільше вражає стрімкість будівництва, багатоповерхівки ростуть, як гриби. За півроку мого там перебування я це побачив. Відчувається високий рівень культури, взагалі, по всьому Китаю. Звичайно, там живуть люди різного достатку.

В Луганському університеті ім.Шевченка є така практика по обміну викладачами. Так я туди потрапив. І друге незвичайне враження, це ставлення до вчителя, як такого. ЛАО-ШІ (так звучить «вчитель» по-китайськи) – це всенародна повага і пошана. А якщо це іноземець, то ще більша повага, бо ця людина приїхала навчати їхніх дітей. Я навчав китайських студентів малюнку й живопису, потім деякі приїжджали в Луганськ довчатись на художньому відділенні.

Я не тільки навчав, а ще мав змогу побачити інші міста. Та ще й не сам, а з дружиною. Китайці такі уважні, що запросили її в гості, надіслали візу. Так ми мали змогу подорожувати вдвох. Побували у Пекіні, (там  звучить, як Бейджинь), у Шанхаї. Я відчув яка це велика країна - від Афганістану до Тихого океану. Можна сказати, що це країна гір, і назва Піднебесна їй найбільше підходить.

ОХТИРКА

«Доволі приємне містечко, схоже на своїх сусідів Тростянець, Лебедин, Суми, де збереглись однотипні, кам’яні садиби, старовинні двоповерхові будинки. В цілому збереглися елементи архітектурного декору, тому місто «узнаваєме». Охтирка – це камерне містечко, зручне для спільноти. І «камерність» містечка потрібно зберегти. Як порушується гармонія міста? Пам’ятаю, колись при давнішніх відвідинах Охтирки, між соборами стояв старий Будинок Культури, з колонами, він природно вписувався в ландшафт, архітектуру. Сьогодні ця споруда нагадує скляну огорожу, люди відчувають себе задавленими. Я б малював протилежний бік цієї вулиці (Жовтневої).

В центрі є річка, і це здорово. Але її треба почистити, облаштувати місце для відпочинку, в парку зберегти унікальні дерев’яні скульптури. Потрібно облагородити центр міста, взагалі.

Так думає ЛАО-ШІ, поважний вчитель, переселенець із Луганська.

P.S. У пошуках луганського художника,  я «відкривала» для себе Охтирку,  бродила «стежками Івана Багряного». Художник поселився на Леваді, оспіваній у творах нашого письменника. Поселився неподалік від вул Грабовського, і поряд з його ріднею, що на пров. Кронштадському. І я собі подумала, що це мабуть непросто так відбувається. Колись, понад півстоліття тому, під час минулої війни наш митець Іван Багряний, щоб зберегти свою Україну, вимушений був тікати з Батьківщині. А сьогодні все повторюється, знову маємо війну, і сучасний український митець Сергій Жидєль,  вимушений тікати зі Сходу, щоб зберегти в собі Україну.

Валерія Бакуліна

ImageImageImage