СЕРГІЙ ЖИДЄЛЬ, 63 роки, художник, переселенець із Луганська.
ПОХОДЖЕННЯ
Сергій Петрович народився в містечку Лутугине, що поблизу
Луганська. Про своє походження говорить: «Я українець з діда-прадіда, мій рід із
Маріуполя. Прізвище Жидєль походить з грецької (зігнутий меч, боротьба,
прадавня країна Ідель, або Жидель). Мама родом із села Вовкодаєво на
Луганщині».
Проживши 34 роки в Луганську Сергій Жидєль вимушений
покинути рідний край. Наразі, художник зі своєю родиною оселились на 9-й сотні,
на охтирській Леваді. Придбали будиночок і «обживаються» - роблять ремонт. У гаражі,
точніше над гаражем Сергій Петрович облаштовує свою майстерню, бо як же
художникові без майстерні? Дружина Наталя займається господарством, городом, квітами. Донька
Ольга продовжує займатись своєю справою в Інтернеті, друга донька Олена шукає себе у мистецтві. Онук Женя
закінчив 3-й клас у школі №1.Хлопчикі малює, як і його дідусь.
Жені поталанило із вчителем, бо дідусь не просто художник, а
ще й керівник Луганського відділення Національної спілки Художників України,
офіційно і досі ним є. Але вийшло так, як вийшло. Залишатись там, на окупованій
території, родина Жидєлів не захотіла. Покинули квартиру, майно, своє надбання,
свою справу.
ПЕРЕСЕЛЕНЕЦЬ
«Відчуття втрати, й це неймовірно тяжко. Залишатись на
окупованій території неможливо, слухати
щоденне бомбардування й жахатись щохвилини, страшно за дітей, онука. Я
українець, я не зміг прийняти ворожу позицію. Ті, що думають інакше, ті що
говорять, що на Луганщині немає нічого українського, ті залишились і надіються
на Москву. Або виїхали в Росію.
Але як же немає нічого українського, коли мої батьки, мої
предки – українці, коли під Луганськом – українські села?! Мій батько
розповідав, як воно було в 30-х, в роки розкуркулення, а потім Голодомору. Українців
виловлювали й вивозили ешелонами на чужину. Пройшов рік і ешелони з росіянами
із Володимира й Іваново завезли на «вільні землі». Вони приїхали з харчами, зі
своїми лаштунками, і їм пообіцяли тут рай земний, а тут голод і розруха. То
вони перезимували, а повесні виїхали додому, побросали свої крупи й інші харчі,
поїхали на свою «родіну». Деякі залишились, «приспособились». А наші люди, ті,
кого не виловили, завдяки отим крупам та збираним колоскам, вижили. Серед них
була й моя бабуся. А потім почали відбудовувати шахти й завезли ЗеКів та
подібний їм контингент. Так населення й перемішалось. І якщо колись на
Луганщині 70% шкіл були українськими, то зараз – усі російські. «І мені
неприємно, що луганчани зневажають все українське й вороже ставляться до тих, хто
думає навпаки, - говорить Сергій Петрович. -Можливо, мої діти повернуться у
свій колишній дім, у свою квартиру в Луганську. А ми з дружиною вирішили, що
вже будемо жити тут».
МИСТЕЦТВО. ПЛЕНЕР У СУМАХ.
А коли і як це почалося, захоплення мистецтвом? – запитую у
Сергія Петровича. « З дитинства і дуже просто. Два моїх старших брата
відвідували місцеву ізостудію. Тож, і я за ними. Так до цих пір і малюю».
Наразі, Жидєль в Охтирці. Його запрошують на всілякі
патріотичні заходи, на художні виставки. А нещодавно його запросили в Суми на
пленер, як представника спілки художників від Луганщини. «Організаторами
пленеру стала Банківська академія. У пленері
взяли участь художники із Сум, Кіровограда, Хмельницького - від України, і
двоє молодих художниць із Польщі. Так разом жили й творили протягом 10 днів.
«Нас поселили в п’ятизірковий готель, надали мінімум
необхідних матеріалів для роботи, організували насичену творчу й туристичну
програму. Учасники пленеру познайомились із обласним центром, відвідали місця,
пов’язані з Чеховим. А ще побували на Лебединщині, відвідали їхній художній
музей і «садибу Хрущових», де в свій час відпочивав Тарас Шевченко.
Лебединський художній музей справив приємне враження, та ще й там побачив дві
роботи свого вчителя Петра Басанця (Київська Академія Мистецтва). В «садибі
Хрущових» зробив два етюди. В Сумах –
багато цікавих моментів: вид на Суми, фонтани, дощі, капличка, Псел. Ще побували
в Тростянці, в Нескучному, в дендропарку. Там також зробив етюди.
Взагалі, пленер – це спілкування, обмін досвідом,
світоглядом. Я почув, побачив новий підхід від молодих польських художниць,
вони трохи по іншому підходять до творення картин, стилізовано. Мій стиль -
станковий живопис. Кожен учасник подарував одну-дві роботи з пленеру
організаторам. картинній галереї Банківської академії. Загалом, пленер
сподобався.
Вважаю, що це реально зробити і в Охтирці. Тим паче, що
колись на базі Охтирської художньої школи були пленери з раку-кераміки, які
організовував Григорій Протасов. Та на сьогодні, художня школа втратила свій
статус елітності. Це відчувається. Бо вона перетворилась у гурток «Очумелые
ручки», чи клуб «дамских увлечений», чи гурток декоративної творчості. На
захисті дипломних робіт я зробив висновок, що в художній школі слаба підготовка
по живопису, малюнку, розуміння світогляду. А це основа основ у підготовці
професійних художників. Малювати можна навчити будь-кого, навіть качку, але ж
елітна школа - це трохи інша справа, це - не ізостудія, це вищий рівень
навчання. Наприклад, учні Київської
дитячої художньої школи спокійно складають іспити в Київський художній
інститут. А вихованцям охтирської це зробити набагато складніше.
КИТАЙ. ЛАО-ШІ.
Сергій Жидєль об’їздив півсвіту. Бачив багато і йому є що
розповісти, як справжньому подорожувальнику, митцю і вчителю. Саме в якості
вчителя він півроку у 2004-ому перебував у Китаї, в місті Юнчин. «Це – молоде
місто, 20-річне, в ньому проживає близько 350 тисяч людей. Найбільше вражає
стрімкість будівництва, багатоповерхівки ростуть, як гриби. За півроку мого там
перебування я це побачив. Відчувається високий рівень культури, взагалі, по
всьому Китаю. Звичайно, там живуть люди різного достатку.
В Луганському університеті ім.Шевченка є така практика по
обміну викладачами. Так я туди потрапив. І друге незвичайне враження, це
ставлення до вчителя, як такого. ЛАО-ШІ (так звучить «вчитель» по-китайськи) –
це всенародна повага і пошана. А якщо це іноземець, то ще більша повага, бо ця
людина приїхала навчати їхніх дітей. Я навчав китайських студентів малюнку й
живопису, потім деякі приїжджали в Луганськ довчатись на художньому відділенні.
Я не тільки навчав, а ще мав змогу побачити інші міста. Та
ще й не сам, а з дружиною. Китайці такі уважні, що запросили її в гості,
надіслали візу. Так ми мали змогу подорожувати вдвох. Побували у Пекіні, (там звучить, як Бейджинь), у Шанхаї. Я відчув яка
це велика країна - від Афганістану до Тихого океану. Можна сказати, що це
країна гір, і назва Піднебесна їй найбільше підходить.
ОХТИРКА
«Доволі приємне містечко, схоже на своїх сусідів Тростянець,
Лебедин, Суми, де збереглись однотипні, кам’яні садиби, старовинні двоповерхові
будинки. В цілому збереглися елементи архітектурного декору, тому місто
«узнаваєме». Охтирка – це камерне містечко, зручне для спільноти. І
«камерність» містечка потрібно зберегти. Як порушується гармонія міста? Пам’ятаю,
колись при давнішніх відвідинах Охтирки, між соборами стояв старий Будинок Культури,
з колонами, він природно вписувався в ландшафт, архітектуру. Сьогодні ця
споруда нагадує скляну огорожу, люди відчувають себе задавленими. Я б малював
протилежний бік цієї вулиці (Жовтневої).
В центрі є річка, і це здорово. Але її треба почистити, облаштувати
місце для відпочинку, в парку зберегти унікальні дерев’яні скульптури. Потрібно
облагородити центр міста, взагалі.
Так думає ЛАО-ШІ, поважний вчитель, переселенець із
Луганська.
P.S. У пошуках луганського художника, я «відкривала» для себе Охтирку, бродила «стежками Івана Багряного». Художник
поселився на Леваді, оспіваній у творах нашого письменника. Поселився неподалік
від вул Грабовського, і поряд з його ріднею, що на пров. Кронштадському. І я
собі подумала, що це мабуть непросто так відбувається. Колись, понад
півстоліття тому, під час минулої війни наш митець Іван Багряний, щоб зберегти
свою Україну, вимушений був тікати з Батьківщині. А сьогодні все повторюється,
знову маємо війну, і сучасний український митець Сергій Жидєль, вимушений тікати зі Сходу, щоб зберегти в
собі Україну.
Валерія Бакуліна
|