«Патриотизм нужно прививать с детства» - так автор А.Міхеєв  назвав своє інтерв’ю з лідером ГО «Честь имею» Петром Бринжало, опубліковане в минулому номері   газети «Город А». Прочитавши статтю,  в мене виникло бажання ущипнути себе, щоб впевнитись в часі. Ще раз глянула на дату, 15.01.15 А мені здалось, що я повернулась у свої шкільні роки, на початок 70-х минулого століття.

 Тоді дійсно патріотичне виховання було на висоті: дідусі й бабусі ходили на виховні години, а 9 Травня – це взагалі було найголовніше свято!  Пройшло 40 років, а у автора нічого не змінилось – ніби не було незалежності України, двох революційних Майданів, а наразі ще й ця війна! Виросло абсолютно нове покоління дітей, молоді, для яких події 70-річної давнини все одно, що війна 1812 року. Звичайно, ніхто не применшує заслуг наших дідів, які здобували Перемогу, але зараз їхні онуки творять новітню історію України. І їм, дітям – ровесникам незалежност випало на долю не менше випробувань, ніж нашим батькам і дідам.

2014-й рік – один з найтяжчих в історії сучасної України. Майдан, який підняли молоді люди, незгодні з диктатурою влади, став подією світового значення. Наша молодь стала рушійною силою Революції Гідності. Я була на Майдані протягом 30 днів і бачила на власні очі дітей з плакатами «Слава Україні!», допомогу майданівцям від учнів стрийської гімназії – «мед на лікування від застуди». Я бачила юнаків на барикадах і дівчат з червоними хрестами на спині, я проводжала в останній шлях юнаків, полеглих за волю України.

Київ – далеко, а Охтирка  ось вона – тиха, спокійна, байдужа. Однак, люди, молодь вже не ті. Війна на Сході показала всьому світу, що українець є символом слова «патріот». Чергування в наметі, що збирав допомогу воїнам-охтирчанам, що воюють на Сході, довелося побачити й почути багато чого. Найбільше вразили: малюк, побачивши прапор біля намету, голосно сказав своїй молодій бабусі: «Ба, он Слава Україні!», дівчинка-першокласниця дьоргає маму за спідницю: «Давай допоможемо солдату!».

 Старшокласниця  Юля (1 школа), принесла повен пакет малюнків, листів, валентинок – солдатам, які зібрала, оббігавши всі класи.

Квітень 2014 року. Гімназія, учні початкових класів марширують до їдальні і… співають Гімн України, не зовсім злагоджено, виходить вчителька – і всі хором дружно заспівали наш славень.

Вихованка групи «Подоляночка» дитсадка «Теремок» Карина Радченко, 5 років, приходить додому і хвалиться, що знає Гімн України. Першокласник Вова Котенко зранку разом з бабусею  також співають Гімн України.

Краєзнавчий музей, виставка, присвячена Революції Гідності. Учні слухають екскурсовода. Я запитала дівчинку, що стояла  поруч. Що її вразило найбільше? Відповідь, навіть, не здивувала: «Прапор «Охтирка».

8 школа. Стіна в коридорі завішена маскувальною сіткою, яку плете вся школа! ЇЇ передали в зону АТО 15 січня.

Стіна Памяті Героїв України. Там постійно є люди – небайдужі охтирчани, шкільні екскурсії, батьки та діти загиблих. Квітів там стає все більше. Прапорів там було два: жовто-блакитний і червоно-чорний. Через тиждень  червоно-чорного прапора  визвольної боротьби не стало. Деяким охтирчанам він, мабуть, не подобається.

Виросло нове покоління, яке бачить батька, брата, сусіда у військовій формі, і розуміє, що таке війна, і що таке патріотизм, сьогодні його не потрібно «прививать», бо щирий українець – це і є патріот.

Ще вчора було багато нарікань на молодь: «молодь у нас не та», «а якщо війна, хто піде захищати Україну?», « молодь у нас слаба»… Сьогодні ідеали та суверенітет України захищають хлопці 20-28 років, вони стали на захист України, Охтирки, своєї сім’ї, кожного з нас. Мої учні із школи №6 – зараз воюють в зоні АТО. І я знаю, як вони радіють малюнку, оберегу, українському прапорові.

Андрій Настиченко зустрічався з гімназистами, розповідав про військові будні на Сході, а школяри залишили на українському прапорові свої побажання, дуже багато.

Володимир Гейко, активіст Майдану, нині захищає кордон на Сході, приїхав на ротацію, знайшов дівчинку, лист якої отримав на війні, напередодні Нового Року. Володимир прийшов у 8 школу, щоб подякувати школярці. Ця зустріч, яка назавжди закарбувались в серці дітей цього класу, вони спілкувались із прикордонником, захисником Вітчизни.

Прикладів українського патріотизму багато, а завершити мушу гіркою ноткою. Охтирка – місто військових, льотчиків, але на похорони підполковника Збройних Сил України, льотчика Олега Бірюка, 24.08.14 року, жодного «патріота» із ГО «Честь имею» не було. Чому ніхто не прийшов віддати шану загиблому пілоту? Дуже прикро і соромно за вас, господа офіцери!

     Ольга Косарєва, голова ГО «Охтирський Майдан».