«Буржуйки», теплий одяг, матраци, харчі, листи і малюнки… Волонтери щотижня відправляють на Схід черговий вантаж. 12 жовтня пунктом призначення було селище Вільхове, що на Луганщині.

До сих пір їздили маршрутом на Слов’янськ, Краматорськ, Дебальцеве, були в Олексіївці Донецької області. Але тут, за дзвінком одного з бійців, направили машину допомоги туди, де, мабуть, жоден волонтер ще не побував. «Дорослі чоловіки раділи, як малі діти», - ділиться враженнями Денис Голець. Це його восьмий рейд в зону АТО. «Ну, ще точно не десятий», - Денис сміється і плутається у підрахунках, бо вже сам збився - скільки ж разів довелося долати важку і довгу дорогу на схід. «Дорога туди, особливо після Чугуєва… Куп’янськ… Там жах. Відрізок у 40 кілометрів тяглися години дві, блокпостів – до десятка».

«На кожному блок-пості пригощали хлопців хлібом»

-         У Слов’янську, Краматорську - там не так, можливо тому, що до центру ближче. Часто волонтери різні їздять. А туди (селище Вільхове Станично-Луганського району стоїть майже на кордоні з РФ) дорогу мало хто знає, - розповідає Денис.

-         Спиняють нас на одному блок-пості. «Что везете?» - «Та, гуманитарку». Водій пішов, а я сидів-сидів, потім згадав про хліб - у нас два коробки хліба було, хлібин 50 (Мирослава дала). Думаю, віддам кілька буханок, наші не збідніють. Вискакую, а він

-          зброю напоготові: «Отойдите в сторону!». А я йому: «Я хотел тебя хлебом угостить». І відразу така посмішка! А очі! «Спасибо!» Це треба було бачити. Так ми і їхали, на кожному блок-пості пригощали хлопців хлібом.

Зустріли загін сумських прикордонників. Там же дорога повз кордон іде. Вони на трасі стоять. Видно було Росію, траншеї нариті.

Зупинились. Паспортний контроль. Питають: «Звідки?»

-         Охтирка.

-         О!!! а ми з Сум.

Так ми їм картоплі, моркви, макаронів…

«Зустріли нас на БТРі»

-         А наші зустріли нас на БТРі, - продовжує Денис. - У Вільховому шестеро наших, призваних за мобілізацією: четверо охтирчан і двоє з Великої Писарівки. Підходили пацани і з Харкова, і з Сум, полтавчани.

Стоять серед поля. Там посадка і метрів за 200 густий ліс. Ото там сепаратисти. І Росію видно.

Як живуть? Виритий бліндаж. Тупо на землю постелено клейонку, а зверзу – тонка ковдра, навіть, ні, покривало. Сплять шість душ покотом – одна велика кровать-шестиспалка.

До них, в той бік, мабуть ніхто не їздить. Підходили з інших підрозділів, питали: хто ми і що? Люди! Цивілізація приїхала! – Денис посміхається. А потім, наче сам собі дивуючись:

-         Не знаю, можливо я раніше не помічав. Такі раді всі, аж очі сяють. Ми ж нічого надзвичайного не привезли: овочі, матраци, шапки, а щастя було! Емоцій!

Ось неповний список передачі: капуста, буряк, морква – 500 кг

Куфайки – 10 шт.

Ватні штани – 10шт.

Гумові чоботи – 8 пар.

Термобілизна – 6 шт.

Шапки – 10 шт.

Крупи – 200 кг

Цукор – 25 кг

Макарони – 100 кг

Консервація – 50 банок

Мівіна – 5 ящиків

Цигарки – 20 блоків

Кава, чай, цукерки, печиво.

«Хіба ж солдату можна відмовити?»

-         Все нас кидає, – приєднується до розмови Наташа Конопльова (одна з найактивніших волонтерів ГО «Патріоти Охтирщини»), сміючись. Це вона про Дениса. – А потім, повертається з АТО, кілька днів проходить і знову у нього якісь плани. Їхать! Не додає уваги сім’ї, роботі, постійно на телефоні…

-         Це ж його пропозиція була – намет біля ринку. Тихенько на зборах сидів, а потім каже: давайте поставимо намет. А ми йому: та от треба замовити красивий. Поставили тоді який є, до сих пір стоїть.

Денис: «Дуже зморюєшся в дорозі. А ще ж чергування біля намету, машину навантажить, зв'язок з солдатами… І ото, як повертаєшся звідти, думаєш: все, навіщо воно мені потрібно?! А на ранок - виспався, а тут котрийсь із солдатів телефонує. Хіба ж солдату можна відмовити? І так все знову, до наступної поїздки».

«Тепер у Вільховому всі дізнались, що таке Охтирка»

- Це був просто випадок, - розповідає Наташа. - Зателефонував Андрій звідти, сказав, що вони дуже мерзнуть. Каски і бронежилети у них є, а теплого одягу немає. І не могли пацани повірити, що до них дійсно хтось приїде. А ще ж з Пологів батюшка листи передав. От бере той Андрій, читає листа, а там: «солдат, если ты читаешь это письмо, я хочу чтобы ты остался жив», а в кінці: «Андрюша, синочок. Якщо ти читаєш цього листа, це я твоя мама...» Так той Андрюша!!!

Це ж скільки того АТО, скільки бійців, а воно потрапило саме до нього…

Зате тепер у Вільховому всі дізнались, що таке Охтирка.

«Хто ж, як не ми?»

На колишній прохідній  колишнього «Нафтопроммашу» добрі люди дозволили волонтерам облаштувати пункт прийому гуманітарної допомоги для армії. Ще тиждень тому, тут усе було буквально забите мішками з картоплею, капустою, серед моркви і консервації стояли навіть «буржуйки». Зараз практично все вивезли на лінію фронту.  Але мова про відпочинок не йде.

Поряд зі мною двоє солдатських матерів – Тоня Фесенко і Таня Одражий, їхня думка спільна: «Хто ж, як не ми?». Наташа Конопльова – підприємець,   телефон раз-по-раз нагадує про зайнятість і обов’язки, а вона: «Я така людина, якщо мене кудись вкручує, не можу робити погано. Я або з головою, або ніяк. Максималістка… можливо це й погано».

Волонтери переймаються новими ідеями. Їхній клопіт – теплий одяг. Треба мобілізувати громаду, аби наші солдати не мерзли. Ми ж усі по хатах, а вони – в чистому полі.

Не перестають дякувати активістам і благодійникам. Кажуть, завжди відгукуються в управлінні бурових робіт. Дякують підприємцю Дмитру Соболєву, що шиє бійцям термобілизну і військомату в особі Сергія Фурси, активістам-волонтерам Мирославі Лисенко, Людмилі Марченко, Вікторії Марковій, Сергію Пось і багатьом іншим, якщо тут когось не вказую – то вже моя вина. Дякують кожній небайдужій людині, хто допомагає, чим може.

У вівторок  21 жовтня в дорогу вирушив черговий рейс.

Анна Протасова